Митькозавр iз Юрківки

І Толябун на радощах почав плигати через голову i примовляти:

З доброi моеi ласки

Не минуть нiкому пастки!

Толябун не помилився. Вiн так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста i потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ i тепер завис у повiтрi, пручаючись, що було сил. Але сили були нерiвнi, та й тонкi гiлочки вже трiщали.

– Рубай! Рубай мотуз! – репетував лев. – Чого ти стоiш?

Вовк пiдняв був сокиру, але враз опустив.

– Зовсiм нова мотузка, – мовив iз жалем. – Я нею ще нi разу не користувався. Може, краще хвоста?

– Ти що, пришелепку, здурiв? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!

Вовк нехотя махнув сокирою, i лев гепнувся на землю.

– Хух, – вiдсапнув вiн. – Оце так! Мало не затягло!

– А мотузка ж яка, – зiтхнув Вовк. – Золото, а не мотузка, цiни iй не було.

– У-у, довбешка твоя порожня! – визвiрився на нього лев. – Мотузки йому жалко. Бiжи зараз же по нову!

– Ще й по нову… – скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.

Вiдпочивши, лев зметикував, що вiдтято не такий уже й довгий шмат. Тож вiн знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив ii на стежцi. Почекавши ще трохи Вовка, вiн подався додому. «Стрiну дорогою, – подумав. – А не стрiну, так пошукае мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!»

А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозi, а навпростець, через лiс. Лева на мiсцi вiн уже не застав i, розмiркувавши, що Толябуновi набридло чекати i вiн гайнув додому, лаючись, i собi повернув назад.

Лев же, анiтрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в лiжко, одвернувся до стiни й захропiв.

А вранцi Толябун, ухопивши ножаку й мiшок, почимчикував неквапом iз хати.

І вже там, високо вгорi, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.

Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гiллi висiло щось дуже велике. «Ого, – подумав Толябун (сонце свiтило йому в очi й заважало як слiд роздивитись), – вони там, здаеться, обое. Оце пощастило». Вiн потягнув вiльний кiнець мотузка на себе, дубок нахиливсь, i просто Толябуновi пiд ноги хряпнувся сплутаний, увесь синiй Вовк.