Митькозавр iз Юрківки

Кiлька рокiв тому однiеi грозовоi ночi з самоi його середини, – звiдти, де в туманi бовванiють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грiм – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нiчого й не було, але вiдтодi й почалися дивовижнi речi.

Мало не щодня чулися з того мiсця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарiв, нiби бачив постать у бiлому, яка бiгала по тванi, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачае й недочувае, тож мiг те все й вигадати.

Хтозна… Так чи не так, а вiдтодi до болота взагалi нiхто не потикаеться. Помiркуй сам. Хто може бiгати по трясовинi, наче по твердому, та ще й кричати? Не iнакше – якась мара, Болотяник заманюе на грузьке невиннi жертви. Ще й понинi можна почути iнодi тi крики. Тому й побоююсь я пiдходити до того мiсця смерком, не те що вночi.

– А може, то марсiянин, га? – несмiливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про лiтаючi тарiлки.

Може, саме одна така тарiлка зламалася й ляпнулась в болото?

– Воно так гахнуло тодi, нiби не тарiлка, а цiлий баняк!

– Тьху! Та при чому тут баняк! Тобi одне в головi. Скоро вже, крiм полумискiв, взагалi нiчого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна е в хатi?

– Аякже! – гордо мовив Вовк. – Аж двi!

Вiн полiз у закапелок i витягнув на свiт потрiпанi книжки:

– О!

– Ти бач! – здивувався лев. – Дай-но сюди! Так, усе зрозумiло, – сказав, ледве глянувши на заголовки.

 – «Їстiвнi гриби» i «Читанка» для першого класу. Годi було вiд

тебе чогось iншого й сподiватися. Ну, з грибами ясно – ти ж травоiдний, – а «Читанка» навiщо?

– Ге-ге, – засмiявся Вовк. – Вiдiбрав у якогось малюка. Я ii пiд чавунець пiдкладаю, коли iм, бо стiл полiрований.

– Зрозумiло, академiку! Слухай, – зблиснули раптом левовi очi. – Кажеш, усi в лiсi знають про Болотяника?

– Усi, усi.

– І бояться його?

– Ще й як.

– Ідея! – гукнув лев i вискочив надвiр.

Ухопив простирадло, що сушилося на жердинi, обмотався ним i з криком «Болотяник!» гайнув у хату. Тiльки-но його постать у бiлому з'явилась на порозi, як Вовк заревiв:

– Болотяник! Рятуйся! – i метнувся у дверi.

– Стiй! Ти що, здурiв? Це ж я! – вхопив його за хвiст лев, скидаючи з себе простирадло.

– Ху! Ну й налякав! – одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. – Аж душа в п'ятах.