Митькозавр iз Юрківки

Роздiл VII

Як же сталося, що природолюб Буртiус – а це був вiн, – замiсть того, щоб iсти спеченi його матусею пундики з повидлом, опинився у лiсi, далеко вiд рiдноi домiвки?

Розпрощавшись iз африканськими звiрятками, яких вiн урятував вiд Толябуна, Буртiус збагнув: хоч би куди занесло лева на повiтрянiй кулi, вiн усюди буде однаково небезпечний для людей i звiрiв. Зрозумiвши це, мандрiвник засiв за обчислення. Вiн визначив напрям вiтру i вимiряв його швидкiсть. Пiдрахував, скiльки кiлометрiв пролетiла б куля порожня i куля з Толябуном.

А обчисливши все те, вiн обвiв на картi кружечком район, де, за його пiдрахунками, мав приземлитися лев, i, поглянувши на компас, рушив у дорогу.

Вiн дуже поспiшав. Вiн iхав на верблюдi, на вiслюковi й конi, машиною, поiздом i пароплавом, лiтаком, вертольотом i велосипедом i зрештою натрапив на свою кулю. Вiд неi вели кудись у степ ледь видимi слiди Люсьчиних лапок i Толябунових лапищ, а поруч сидiла згорьована Люсьчина мама.

Наповнивши кулю летючим газом, що був у балонi в кошику, Буртiус разом iз Люсьчиною мамою вирушили на пошуки.

Два днi лiтали вони над лiсами i на третiй день надибали наших друзiв саме в скрутну для них хвилину.

– Познайомся, мамо, – смiялася Люська, – це моi новi товаришi. Тiльки завдяки iм я врятувалась у цьому Зовсiм Чужому лiсi. Проте нi, адже з такими чудовими друзями лiс уже зовсiм не чужий для мене.

– І ти познайомся, донечко, з дослiдником, який урятував усiх вас, – крiзь сльози радостi проказала мама.

Зиркнувши краем ока в уламок дзеркальця, – чи не дуже зарюмсана, – Люська пiдiйшла до незнайомця.

– Великий дослiдник i природолюб Буртiус, – мовив той, скромно посмiхаючись. На очах у нього теж блищали сльози.

– Яка чуйна людина! – закричали всi навкруги. На Буцикове подвiр'я саме зiбралися на поклик Кажана всi лiсовi жителi. – Вiн плаче вiд радостi за мале зайча та його маму.

– Так, я дуже радiю, – схлипував аматор Буртiус, – але водночас i дуже сумую.

– Сумуете? – здивувались усi.

– Чому ж ви сумуете?

– Я сумую, бо дивлячись на цю зворушливу сцену, згадую свого любого татуся, дуже великого дослiдника i природолюба Буртiуса-старшого. Вже три роки, як вiн полетiв кудись на своiй повiтрянiй кулi (у нас це спадкове, дiдусь теж лiтав) i не повернувся. Де не шукав я його: i на Пiвнiчному, i на Пiвденному полюсах, i в Австралii, i в Новiй Зеландii – нiде не можу знайти. От чому я радiю i сумую водночас.

– Бiдний дослiдник, – прокотилося в гуртi.