Митькозавр із Юрківки

Сповнений жалю до самого себе за незбагненнiсть, що перед нею опинився вiч-на-вiч, хлопець стишив ходу, коли це один iз вартових ступив до нього й проказав:

– Ти хто еси?

Роздiл II

Вiка спробував приязно всмiхнутися, скласти докупи якiсь доречнi слова, аби справити найлiпше враження, але:

– Е-е-е… Мне-е-е… – скорiш за все вiдповiдь його прозвучала саме так.

– Що-що? – перепитав вартовий i багатозначно, здалося хлопчинi, глянув на товариша.

Той дивився на Вiку з прихованою недовiрою.

– То хто ж ти такий? – вже трохи iнакше повторив чоловiк i пiдiйшов упритул.

– Я… Вiка. Вчуся в школi… – зацьковано почав пояснювати бiдолаха. – Іду додому.

– Додому? – встряв у розмову другий охоронець. – То ти тут живеш? У нашому мiстi?

– Тут, тут, – закивав енергiйно хлоп’як. – На Бочар-нiй, поруч iз молочним магазином. Знаете – отако вiд скверика праворуч?

– Х-хе, – ехидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. – Бочарну ми знаемо, хто ж ii не знае.

А от скверик… Молочний цей… магазин… І звiдки путь держиш?

– Із школи я. Побачив об’яву – спустився до будки, у яму впав, побiг сюди… А тут ви, – пояснював Вiка i розумiв: говорить вiн досить плутано. Принаймнi для цих двох.

– Ми, голубчику, ми. А ти ж думав – ворота навстiж, а варта спить, га? – охоронець несподiвано боляче вхопив Вiку за руку. – То ти, мабуть, вивiдувач? – закричав страшно. – Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотiв вивiдати?

– Та нiчого.

Пустiть, дядю! – заскиглив той. – Який я вивi… шпигун? Я Вiка…

– Знаемо, голубчику, знаемо, – промовляв мiж тим вартовий, вправно зв’язуючи Вiчинi руки невiдь звiдки взятим мотузом. – Ще й iм’я якесь поганське взяв собi. Не мiг нiчого кращого вибрати.

Вiка намiрився слушно зауважити, що iменi собi не вибирають i тут вiн нi при чому, але його вже було зв’язано, i другий вартовий гукнув комусь через плече:

– Гей, хто там на конi! Давай сюди!

Мов iз-пiд землi вродився перед iхньою трiйцею верхiвець – теж у бойовому спорядженнi, на баскому конi; той, хто зв’язував Вiку, вхопив хлопчину однiею рукою за комiр, а другою за штани ззаду i просто закинув на рисака животом донизу.

Тодi одступив на крок, мовби милу-ючися своею роботою, i наказав голосно:

– До князя його прямiсiнько! Мовляв, вивiдувач, прикидався тутешнiм, а де живе – й сам пуття не знае, плутаеться.