Митькозавр із Юрківки

Якби гiсть, то так i сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…

– Но! – Верхiвець зiрвав коня в галоп, i все замерехтiло перед Вiкою – дорога, земляний вал, тини, халупи, якiсь люди у дивному вбраннi. Мовби опинився вiн у поганенькому кiнотеатрi, де показують давнiй нiмий фiльм на iсторичну тему. Та ще й плiвка стара, i апарат завалящий, i все скаче, миготить у очах, i незрозумiло – який фiльм, про що в ньому йдеться, а лише неяснi й змазанi окремi кадри вихоплюеш iз тiеi круговертi.

Та мало-помалу картина вияснилась.

Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бiк рисаковi, з цiкавiстю задирав голову i вбирав те нове, що вiдкривалося йому. Вiка ще подумав: тож вiн iде рiдним своiм мiстечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й слiду. Куди там!

Кiнь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далi потяглися зруби показнiшi й просторiшi. Коли ж пiд копитами застукотiла дерев’яна мостова, трапив на очi хлопцевi мiцний частокiл – пiднiмався високо над землею, й не видко було, що ховаеться за ним.

Цей частокiл змiнив другий, третiй, i Вiка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ – багатший, вельможнiший.

Та от вони виiхали на просторий майдан, взяли праворуч i спинилися бiля ворiт, прикрашених не багатою, але вмiлою рiзьбою.

– Вiдчинiть! – гукнув верхiвець i стукнув кiлька разiв у ворота держаком нагайки. – Гонець од прибрамноi варти.

Негайно лiва половина ворiт прочинилася, кiнь вбiг у широкий двiр i завмер коло ганку, кладеного з колод, просторого, гарного – з галереями, рiзними колонами й вiкнами, – терема.

Широкi сходи вели до розписних дверей. Далi, за теремом, розкинулися теж дерев’янi прибудови, комори, стайнi. Сокотiли, блукаючи по двору, кури, туркотiли голуби – ото й усi звуки.

Прискочив звiдкись хлопчина рокiв десяти-одинадця-ти у полотнянiй сiрiй сорочцi, зиркнув з цiкавiстю на Вiку й ухопив коня за вуздечку.

– Ходiмо! – гонець поклав важку руку бранцевi на плече й злегка пiдштовхнув.

Пiднялися схiдцями, поминули передпокоi й зайшли до зали. Трiйко чоловiкiв дивилися очiкувально на прибульцiв.

Перший – худорлявий i сивуватий, невисокий на зрiст, у багато розшитiй одежi, сидiв у крiслi. Другий – червонолиций череватий здоровань – стояв поруч. Чимось вiн нагадав Вiцi приймальника посуду. Третiй же, у якомусь непримiтному довгому аж до п’ят балахонi, сидiв оддалiк за невеличким столиком.