Митькозавр із Юрківки

Рудувата довга й рiдка борода його (Вiка помiтив, що всi чоловiки тут носили бороди) спочивала на розкритiй книзi. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.

– Чолом тобi, княже, – поштиво проказав Вiчин про-вожатий. – Ось затримали. Хотiв проскочити до мiста. Гадаемо, що вивiдувач.

– Вивiдувач? – чогось радiсно перепитав худорлявий i пiдхопився з крiсла. – Нишпорка! І в кого ж ти на службi?

– Я не вивiдувач, дядю, одпустiть мене, – заканючив хлоп’яга. – Я ще маленький. Я просто йшов собi, а оцi от схопили, зв’язали…

– Думаю, в Юхимка Лихого на службi, – мовив гонець.

– Якi магазини? – поспитав князь, але тут-таки додав: – Та, зрештою, це не так цiкаво. А от куди ти йшов? – i докинув: – Розв’язати його!

Вiка знову хотiв пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Вiн згадав слова продавця чудес про вiдтранспор-тування допитливого громадянина семи рокiв у епоху мушкетерiв i здогадався, що й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на свiтi i не бувае, опинився в епосi ще бiльш вiддаленiй вiд XX столiття.

Власне, здогадався вiн ранiше – коли хвацький рисак витрушував своiм хребтом iз нього душу. А оце зараз тiльки збагнув усю складнiсть свого становища. Опинитись одному, без друзiв, без знайомих, без батькiв казна-де – нi, це не найкраще, що мiг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й пiдозрюють у шпигунствi.

І коли цi думки промайнули у Вiчинiй головi, на вухо йому зашепотiв хитренький i нечутний iншим голос: «Вiкунчику! А згадай-но, про що ти мрiяв лише годину тому? Про якi такi часи, коли тобi хотiлось би жити? Про якi такi подвиги, що ти, озброений колосальними знаннями людини XX столiття, мiг би звершити? Яким таким досягненням науки й технiки ти, нiчим не видатний школяр, мiг би навчити своiх далеких пращурiв? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати ii?»

«Не годиться», – подумав Вiка, i враз обличчя його прояснiло.

– О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань i пiдступив до хлопця. – То щось собi думав, а це обличчя так i скривилося од капосноi мислi. У-у, диявольське насiння. Мале, а й собi туди ж. Звiдки йдеш, кажи!

«От кабан гладкий, – подумав чемненько Вiка. – Хiба поясниш iм, звiдки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос вiдповiв:

– Іду я з тих краiв, де люблять слово ласкаве i звикли людей стрiчати за розумом.