Митькозавр із Юрківки (збірник)

Не одну годину смажилося, варилося, кипiло, млiло, шкварчало й шипiло все те на кухнi, не один день в’ялилося, коптилося, солилось i маринувалося, та вже надходили останнi хвилини усiх тих наiдкiв i напоiв.

Тим-то й витрiщалися зголоднiло на всю ту потраву князевi гостi, та й Вiка вiдчув – серед цього добiрного товариства i вiн не пастиме заднiх.

І вже готовi були мужi лiпшi кинутися на завчасно пiдготовленi позицii, та стався тут один випадок.

Помiж iншоi челядi, що накривала на стiл, крутився i хлопчина, якого Вiка вже бачив сьогоднi, – це ж бо вiн одводив до стайнi коня, на якому доправлено було нового княжого радника до терема за пiдозрою у шпигунствi.

І Вiка з легким усмiхом дививсь, як вправно пробираеться його однолiток через юрмисько iз дерев’яним пiдносом, повним коржiв, коли це побачив, як Онисим ледь помiтним рухом пiдставив хлопцевi нiжку. Коржi так i посипалися на долiвку.

– То ти будеш князiвське добро марнувати? – гарикнув боярин i замахнувся своiм здоровенним ручиськом, але Вiка не змовчав.

– Ану, стiйте! – гукнув вiн голосно i повернувся до князя. – Скажiть йому!

– Облиш Линька, Онисиме, – проказав нетвердо князь. – Нехай собi.

Невдоволено щось бормочучи, боярин одступив до гурту.

Протягом цiеi коротенькоi розмови кругом, помiтив Вiка, чогось примовкло несхвально, але саме тут, очевидячки, поставлено на стiл було все, що могло ще на ньому вмiститись, тож князь потягнув Вiку за собою до чiльного мiсця пiд стiною i звiдти мовив:

– Дорогi други, шановна громадо, людiе! На честь дорогого гостя, на честь нового свого радника даю я сьогоднi бенкет i скликав усiх вас сюди.

Сподiваюся завдяки отроку сьому, у мудростi й знаннях якого ми пересвiдчилися самi, змiцнити й прославити наше князiвство, запровадити у ньому рiзнi нововведення розумнi, кориснi для нас iз вами i для людей наших. Прошу всiх до столу!

У цей час у передпокоях задзвенiли цимбали, запищали сопiлi – в залу пiд веселесенький мотивчик зайшли кiлька музик i всiлися навскоси пiд стiною.

Полагiднiшали обличчя, голоснiше загомонiли за столом, а Онисим, перехопивши Вiчин погляд, навiть пiдморгнув йому.

І нараз Вiцi стало чомусь дуже хороше… Вiн уже не позирав зацьковано на оцих дядькiв у багатому одязi, котрi поглядали на весь свiт зверхньо й велично. Дивився на них, мов на добрих знайомих, мов на рiвних.