Митькозавр із Юрківки (збірник)

А й справдi – чому вiн мае ховати очi? Адже тепер вiн i сам поважна особа – радник самого князя, княжичiв вихователь, власник терема на Зарiччi i довколишнiх земель. Це вам не абищо! І з-помiж усiх вас радником обрано саме мене, хоч я тут лише якусь годину. Значить, е в менi таке, чого немае у вас, – розум, знання, освiта. І хай Людмила Петрiвна разом iз батьками кажуть, що треба вчитися, виконувати завдання, ходити до школи. Хай тепер спiвають це комусь iншому. Вiн, Вiка, залишаеться тут назавжди. Того, що знае, йому цiлком вистачить.

Із головою.

Вiцi навiть самому стало цiкаво: якi змiни вiдбудуться в князiвствi за його безпосередньоi допомоги. Як iз кожним днем бiльше дивуватимуться жителi мiста з його знань. А певно ж – iм таке й не снилося. Польоти в космос! Дослiдження пiдводних глибин! А заводи, а тролейбуси! Кульковi ручки, пароплави! Усе вперемiш спливало оце у хлопцевiй пам’ятi й виповнювало його вiдчуттям власноi значущостi.

«Ось дивiться, я, – гукав вiн подумки Людмилi Петрiвнi, мамi й татовi, а заразом завучу i директоровi школи, – сиджу тут поруч iз князем i думати не думаю про вашу математику чи природознавство.

А англiйська – ха! А фiзкультура – ой, не можу! А iсторiя – я сам тепер iсторiя, i, може, ви ще вивчатимете колись у школi Вiку Мудрого… нi, був уже Ярослав Мудрий… О! Вiку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двiйки за епоху Вiкентiя Прерозумного i тодi згадаете, як цей Вiка… Як цього Вiку…»

Але тут плин Вiчиних мрiй урвався, бо вiн i сам уже не мiг второпати, яким чином iз тринадцятого столiття знов опиниться у двадцятому, ще й вчитиметься у якiйсь там середнiй школi…

Загудiли гуслi, наперед вийшов сивий дiдок i стримано затягнув давню билину про мудрого Вольгу, про те, як рiс вiн i набирався розуму.

…Матiр-сира земля захиталася,

Звiрi в лiсах розтiкалися,

Птахи попiд хмарами розлiталися,

Риби по морю синьому розкидалися,

Та й пiшов Вольга Всеславович

Вчитися всяких хитрих мудрощiв…

– Ех, спiвае, – мовив до Вiки князь.

– Ну зовсiм як про тебе.

Перейшов Вольга на семий рiк,

А прожив немов двадцять лiт, —

вiв далi старий.

Понавчався хитрих мудрощiв,

Мов усяких, язикiв рiжних…

І гостi навкруги слухали уважно той спiв, хоч чули його, мабуть, уже не раз.

– Ну зовсiм як про тебе, – повторив князь, коли втишилась музика. – А ти можеш, – запитав iз раптовим занепокоенням, – як Вольга, на вовка обертатись?

– Не можу, – вiдповiв Вiка. – І на сокола не можу, як вiн.