Нові пригоди славетної п’ятірки

– Це чудовий острiв, i вiн увесь належить нам! – вигукнула Енн. – Адже ти казала, Джорджо, що завжди вважатимеш нас спiввласниками.

– Авжеж, казала, – пiдтвердила Джорджа. – Так i буде: i замком, i пiдземеллям володiтимемо спiльно. Ходiмо, ще треба бiдарку вивезти, бо не встигнемо зустрiти потяг, якщо цiлий день будемо стояти й витрiщатися на острiв.

Вони вивели понi, викотили бiдарку i рушили пiдмерзлою дорогою. Коли повернули геть вiд берега до станцii, острiв Кирiн сховався за кручами.

– А що, колись усе довкiлля належало вашiй родинi? – спитав Джулiан.

– Авжеж, геть усе, – вiдповiла Джорджа. – Тепер у нас лишилися тiльки острiв Кирiн, наш будинок i оно та ферма удалинi – ферма Кирiн.

Джорджа показала батогом. Дiти побачили гарний старий фермерський будинок удалинi на пагорбi понад громадським вересовим пастiвником.

– А хто там живе? – запитав Джулiан.

– Старий фермер з дружиною, – вiдповiла Джорджа. – Вони панькалися зi мною, коли я була малою. Якось пiдемо туди, якщо хочете. Мама каже, що вони вже не можуть мати прибуток вiд ферми, а тому влiтку приймають вiдпочивальникiв.

– Чуете? Це потяг гуде в тунелi! – вигукнув раптом Джулiан. – Джорджо, заради Бога, поквапся! Ми спiзнюемося!

Четверо дiтей i Тiмотi дивилися на потяг, що виiхав з тунелю i наближався до станцii. Понi бiг легким галопом. Вони встигли до прибуття потяга.

– Хто пiде на платформу зустрiчати його? – запитала Джорджа, коли вони в’iхали на невеличке станцiйне подвiр’я. – Я не пiду: менi треба гледiти за Тiмом i за понi.

– Я не хочу йти, – заявила Енн. – Я залишуся з Джорджею.

– Ну що ж, доведеться йти нам, – сказав Джулiан, i вони з Дiком зiстрибнули з бiдарки. Хлопцi вибiгли на платформу в ту саму мить, коли потяг зупинився.

Людей з вагонiв вийшло небагато. Через силу спустилася зi сходинок якась жiнка з кошиком. Легко зiскочив, насвистуючи, молодик, син сiльського пекаря. Ледве-ледве подолав сходинки якийсь дiд. Жоден з них не був схожий на репетитора!

Але ось iз головного вагона вийшов дивний чоловiк.

Вiн був маленького зросту, кремезний, з бородою, як у моряка. Очi у нього були пронизливо-блакитнi, а в густому волоссi виднiлася сивина. Вiн розглянувся на платформi й гукнув носильника.

– Це, напевно, i е пан Роланд, – сказав Джулiан Дiку. – Ходiмо спитаемо його. Бiльше нiкого схожого немае.

Хлопцi пiдiйшли до бороданя. Джулiан на знак вiтання пiдняв картуза:

– Це ви пан Роланд, сер? – запитав вiн.

– Атож, – вiдповiв той.