Нові пригоди славетної п’ятірки

– А це вже цiкаво! – вигукнула Енн.

– Нiчого цiкавого, – заперечила Джорджа. – Цiлiсiнький день нидiеш удома, хiба що береш лопату – й гайда розгрiбати снiг.

Збiгло ще чимало часу, перш нiж потяг дiстався до маленькоi станцii Кирiн. Уповiльнив хiд i спинився бiля невеличкоi платформи. Дiвчата жваво вистрибнули з вагона i почали роззиратися, чи хтось iх зустрiчае. Авжеж iх зустрiчала мати Джорджi.

– Добридень, Джорджо, моя любенька, привiт, Енн, – сказала вона, обiймаючи дiтей. – Енн, менi так шкода, що твоя мама захворiла.

Але менi ось повiдомили, що iй вже пiшло на краще.

– Чудово! – зрадiла Енн. – Дякую вам за це запрошення, тiтко Феннi. Ми постараемося поводитися добре! А як дядько Квентiн? Йому не завадять четверо дiтей у будинку взимку? Ми ж не зможемо виходити на вулицю i давати йому спокiй так часто, як торiк улiтку.

Батько Джорджi був ученим, дуже розумним, але на малечу наганяв холоду. Йому часто уривався терпець, i часом влiтку дiти його боялися.

– О, вiн поринув у роботу над своею книжкою, – сказала тiтка Феннi.

– Знаеш, вiн розробляе одну секретну теорiю, секретну iдею, i пише про це у книжцi. Каже, що коли все пояснить i завершить, вiн звернеться до високих iнстанцiй, i тодi його iдея буде використана на благо нашоi краiни.

– О, тiтко Феннi, це дуже захоплююче! – вигукнула Енн. – А в чому секрет?

– Цього я тобi сказати не можу, дурнятко, – усмiхнулася тiтка. – Власне, я й сама цього не знаю. Ну, ходiмо, бо тут холодно стояти. Джорджо люба, а Тiмотi виглядае здоровим i навiть погладшав.

– Знаеш, мамуню, йому прекрасно велося в школi, – сказала Джорджа. – Справдi чудово. Вiн зжував старi капцi куховарки.

– І ганяв кiшку в стайнi, щойно ii бачив, – докинула Енн.

– А якось залiз у комiрчину i зжер цiлий пирiг з м’ясом, – сказала Джорджа, – а ще…

– Лишенько, Джорджо, – вжахнулася мати, – боюся, в наступному семестрi школа не схоче терпiти у себе Тiмотi. Його хоча б як слiд покарали? Сподiваюся, що так.

– Нi… не покарали, – зашарiлася Джорджа.

 – Розумiеш, мамо, ми самi вiдповiдаемо за наших тваринок i iхню поведiнку. Тож за кожну витiвку Тiмотi карають мене, бо я не замкнула його як слiд у кiмнатi абощо.

– У такому разi карали тебе частенько, – сказала мама, керуючи бiдаркою з понi на мерзлiй дорозi. – Гадаю, це чудова iдея! – додала вона, i в ii очах майнув веселий вогник. – Я нею скористаюсь, i щоразу, як Тiмотi накапостить, каратиму тебе!

Дiвчата розреготалися. Вони радiли й вiдчували пiднесення.