П’ятеро на острові скарбів

– Дуже цiкаво, – сказав Дiк. – Але яким чином вiн належить тобi, Джорджино?

Джорджа глипнула на нього й не вiдповiла.

– Вибач, – поквапився перепросити Дiк. – Я не хотiв називати тебе Джорджиною. Я збирався сказати «Джорджа».

– Ну ж бо, Джорджо, розкажи нам, яким чином ти стала володаркою острова, – попросив Джулiан, узявши попiдруч свою сердиту кузину.

Вона одразу вiдскочила вiд нього.

– Не роби так, – сказала вона. – Я ще не вирiшила, чи хочу потоваришувати з вами.

– Гаразд, гаразд, – сказав Джулiан, у якого урвався терпець.

 – Хочеш ворогувати – нехай. Нам байдуже. Але нам дуже подобаеться твоя матуся, i ми не хочемо, щоб вона вирiшила, нiби ми не бажаемо з тобою дружити.

– Вам подобаеться моя мама? – перепитала Джорджа, i ii яскраво-блакитнi очi полагiднiшали. – Еге ж, вона мила? Ну, гаразд, я розповiм вам, яким побитом острiв Кирiн став належати менi. Ходiмо сядемо десь у куточку, де нас нiхто не почуе.

Вони посiдали у закутку пiщаного пляжу. Джорджа подивилася на острiвець у бухтi.

– Отже, так, – почала вона. – Багато рокiв тому родина моеi мами володiла майже усiею землею тут. Потiм вони збiднiли, i iм довелося продати велику ii частину. Але острiвець вони продати не змогли, бо вважалося, що вiн нi для чого не придатний, тим бiльше що замок багато рокiв стояв руiною.

– Не можу повiрити, що нiхто не схотiв придбати такий милий острiвець! – сказав Дiк. – Якби я мав грошi, без зволiкань його купив би.

– Вiд володiнь маминоi родини лишилися тiльки наш будинок Кирiн-котедж, ферма неподалiк та острiв Кирiн, – вела далi Джорджа.

 – Мама каже, що коли я виросту, вiн буде моiм. Та оскiльки вiн iй i зараз не потрiбний вона нiби вже вiддала його менi. Вiн тепер мiй. Це мiй власний острiв, i я нiкому не дозволю висаджуватися на ньому без мого дозволу.

Трое дiтей видивлялися на неi. Вони повiрили кожному слову Джорджi, бо очевидно було, що дiвчинка каже правду. Подумати тiльки – мати власний острiв! Тож, судячи з усього, iй дуже поталанило.

– Джорджино, тобто Джорджо! – вигукнув Дiк. – Я справдi думаю, що тобi пощастило. Острiвець виглядае таким гарним. Сподiваюся, що ти подружишся з нами i незабаром вiдвезеш нас туди. Ти не уявляеш, як нам цього кортить!

– Що ж, може, й вiдвезу, – сказала Джорджа, задоволена враженням, яке справила на дiтей. – Подивимося. Я досi нiкого туди не возила, хоча деякi мiсцевi хлопцi й дiвчатка благали мене про це. Проте вони менi не подобаються, i я iх не возила туди.