П’ятеро на острові скарбів

Запала коротка мовчанка: дiти дивилися на бухту, де вiддалеки лежав острiв. Настав вiдплив. Здавалося, туди можна добрести убрiд. Дiк спитав, чи можливо це.

– Нi, – вiдповiла Джорджа. – Я ж казала, що дiстатися туди можна тiльки човном. Вiдстань до острiвця бiльша, нiж здаеться, i там дуже-дуже глибоко. Крiм того, вiн оточений рифами, й треба точно знати, куди веслувати, бо можна на них наскочити. Узбережжя там небезпечне, й пiд водою опинилося кiлька затонулих кораблiв.

– Затонулих кораблiв! – захоплено вигукнув Джулiан.

Очi його спалахнули. – Отакоi! Я нiколи не бачив старого корабля, що зазнав трощi. Там можна побачити такий корабель?

– Зараз нi. Їх усi пiдняли. Окрiм одного, на тому боцi острова. Вiн лежить глибоко пiд водою. Видно лише зламану щоглу, коли веслувати над ним гарноi днини й дивитися углиб. Цей корабель теж належить менi.

Цим разом вiри не йнялося. Але Джорджа рiшуче кивнула головою.

– Авжеж, – пiдтвердила вона, – корабель належав одному з моiх прапрапрапрадiдусiв чи щось таке.

Вiн вiз золото, золотi злитки, на кораблi, а той зазнав трощi бiля острова Кирiн.

– О-о-о! А що сталося з золотом? – спитала Енн, й очi в неi при цьому були по яблуку.

– Нiхто не знае, – вiдповiла Джорджа. – Гадаю, його вкрали з корабля. Водолази пiрнали, звичайно, але золота там не знайшли.

– Чорт забирай! Звучить так захопливо! – вигукнув Джулiан. – Менi так хотiлося б побачити затонулий корабель.

– Ну, ми могли б рушити туди, скажiмо, сьогоднi пiсляобiд, у вiдплив, – сказала Джорджа.

 – Вода нинi спокiйна й прозора. Щось зможемо побачити.

– Чудово! – вигукнула Енн. – Хочу на власнi очi побачити живий затонулий корабель!

Всi засмiялися.

– Ну, вiн не так щоб вельми живий… – посмiхнувся Дiк. – А як щодо того, щоб викупатися, Джорджо?

– Спочатку я маю пiти й привести Тiмотi, – сказала Джорджа й пiдвелася.

– А це хто такий? – поцiкавився Дiк.

– Ви вмiете берегти таемницi? – спитала Джорджа. – Нiхто вдома не мае знати про нього.

– Звiсно, вмiемо. Ну, яка ще таемниця? – запитав Джулiан.

 – Нам ти все можеш розповiсти. Ми не докажчики.

– Тiмотi – мiй найбiльший друг, – пояснила Джорджа. – Я не можу без нього. Але мати й батько не люблять його, i тому я переховую його. Зараз приведу його.

І вона побiгла стежкою вгору. Дiти спостерiгали за нею. На iхню думку, вона була найбiльш незвичайною дiвчинкою у свiтi.

– Хто ж цей Тiмотi? – мiркував Джулiан. – Якийсь хлопець-рибалка, якого батьки Джорджi чомусь не схвалюють.