П’ятеро на острові скарбів

Дiти розляглися на теплому пiску й узялися чекати. Раптом почувся дзвiнкий голос Джорджi з кручi за ними.

– Ходiмо, Тiмотi, ходiмо!

Дiти пiднялися, щоб побачити так званого Тiмотi. Виявилося, що це зовсiм не хлопчик-рибалка, а великий брунатний двiрняк з довжелезним хвостом i великою широкою пащею; здавалося, нiби пес усмiхаеться. Вiн у цiлковитому захватi вистрибом ходив навкруг Джорджi. Дiвчинка бiгла до них.

– Оце Тiмотi, – представила вона свого друга. – Правда ж, вiн – сама досконалiсть?

Як собака Тiмотi був вельми далекий вiд досконалостi.

У нього були неправильнi форми: голова завелика, вуха надто стирчали, хвiст задовгий, а про породу було шкода й мови. Але пес виявився таким невгавним, зичливим, незграбним i смiшним, що дiти одразу полюбили його.

– О, мiй любенький! – вигукнула Енн, i пес лизнув iй нiс.

– Який же вiн здоровезний! – пiдхопив Дiк i ласкаво поплескав Тiмотi, через що той пiшов вистрибом навколо нього як скажений.

– Шкода, що в мене такого нема, – зауважив Джулiан, який справдi любив собак i завжди хотiв мати власного пса.

 – Джорджо, який же вiн гарний! Ти пишаешся ним?

Дiвчинка усмiхнулася, i вираз ii обличчя одразу змiнився: став сонячним i гарним. Вона сiла на пiсок, а собака пригорнувся до неi i лизькав iй руки та лице.

– Просто обожнюю його, – сказала Джорджа. – Я знайшла його у вересовищi iще цуценям, рiк тому, й принесла додому. Спочатку вiн мамi подобався, але коли вирiс, почав бешкетувати.

– І що вiн робив? – поцiкавилася Енн.

– Ну, почав гризти усе пiдряд, – сказала Джорджа. – Чисто все пожував: новий килимок, який мама купила, ii найгарнiший капелюшок, татовi капцi, якiсь папери тощо. А ще вiн гавкав. Менi подобаеться його гавкiт, а татовi – нi. Вiн казав, що вже шалiе вiд того гавкоту. Вiн побив Тiммi, а я розсердилася i нагрубiянила йому.

– А тобi колись вичитували? – спитала Енн. – Я б не грубiянила твоему татовi. У нього дуже суворий вигляд.

Джорджа дивилася на бухту. Їi обличчя знову спохмурнiло.

– Покарання мене не обходили, – вiдповiла вона. – Але найгiрше було те, що батько заборонив тримати Тiммi вдома, а мама його пiдтримала й сказала, що Тiма треба з дому прибрати. Я плакала кiлька днiв, – а я нiколи не плачу, бо хлопцi не плачуть, а я хочу бути схожою на хлопця.

– Інодi хлопцi теж плачуть, – почала Енн, дивлячись на Дiка, який три-чотири роки тому був плаксiем. Дiк штовхнув ii у бiк, i вона замовкла.

Джорджа подивилася на Енн.