П’ятеро на острові скарбів

Через деякий час вона вiдклала весла i подивилася на узбережжя.

– А як ти дiзнаешся, що ми над затонулим кораблем? – здивувався Джулiан. – Я б нiзавiщо не здогадався.

– Ви бачите дзвiницю на суходолi? – спитала Джорджа. – Бачите там вершину пагорба? Якщо iх розташувати на однiй лiнii мiж двома вежами замку на островi, то ви опинитеся прямо над затонулим кораблем. Я в цьому переконалася дуже давно!

Дiти побачили, що вершина далекого пагорба й дзвiниця справдi утворюють одну лiнiю, якщо дивитися на них з-помiж двох старих веж острiвного замку.

Вiдтак вони почали уважно вдивлятися в морську глибiнь, намагаючись побачити трощу.

Вода була абсолютно прозорою i спокiйною. Брижiв на поверхнi майже не було. Тiмотi теж дивився, похиливши голову набiк i пiднявши вуха, з таким видом, наче знав, на що слiд дивитися. Дiти розреготалися.

– Ми зараз не зовсiм над кораблем, – сказала Джорджа. – Зараз я вiзьму трохи лiворуч.

– Гав! – раптом озвався Тiммi й завихляв хвостом. І тiеi ж митi дiти щось зауважили у глибинi.

– Це затонулий корабель! – у захватi вигукнув Джулiан, ледь не випавши з човна вiд збудження. – Я бачу уламок щогли. Дивися, Дiку, дивися!

Дiти й пес уп’ялися очима в прозору воду. За деякий час вони змогли розрiзнити контури темного корпусу, з якого стирчала зламана щогла.

– Вiн похилився на один бiк, – сказав Джулiан. – Бiдний старий корабель! Йому прикро лежати там, поступово розламуючись. Джорджо, я хотiв би пiрнути туди й оглянути його з ближчоi вiдстанi.

– Чом би й нi? – мовила Джорджа.

 – У тебе ж е плавки. Я багато разiв тут пiрнала. Хочеш, пiрну разом з тобою, якщо Дiк зумiе втримати човен на мiсцi. Бо тут е течiя, яка може вiднести його в море. Дiку, щоб тримати човен на мiсцi, тобi доведеться трохи табанити ось цим веслом.

Дiвчинка зняла джинси й майку, те саме зробив Джулiан. Джорджа красиво стрибнула сторчголов iз корми й занурилась у воду. Дiти дивилися, як вона углибала сильними гребками, затримавши дихання.

Невдовзi вона задихано виринула.

– Я майже допливла до нього, – сказала вона. – Вiн такий, як завжди: вкритий водоростями, облiплений молюсками… Шкода, що не можу запливти всередину, але менi для цього бракуе повiтря. Тепер пiрнай ти, Джулiане.

Джулiан пiрнув, але вiн не мiг так довго залишатися пiд водою, як Джорджа, i тому не опустився на таку ж глибину, як вона. Вiн умiв розплющувати очi пiд водою, i йому вдалося добре роздивитися палубу. Вона виглядала занедбаною i дивною. Яке сумне видовище.