П’ятеро на острові скарбів

– Про все домовлено, – оголосив вiн. – Тiтка Феннi дуже зрадiла. Сказала, що Джорджинi буде корисно поспiлкуватися з новими друзями, бо iй дуже самотньо. Тiтка залюбки перейматиметься вами. Тiльки вам треба поменше турбувати дядька Квентiна. Вiн багато працюе, але вельми не полюбляе, коли йому заважають.

– Ми будемо поводитися тихо, як мишки, – пообiцяв Дiк. – Слово честi. Все пречудово… коли ми рушаемо, тату?

– Наступного тижня, якщо мати впораеться, – вiдповiв батько.

Мама ствердно кивнула.

– Гаразд, – сказала вона.

 – Там нема чого особливо збирати: купальники, светри, джинси. Одяганка у всiх однакова.

– Чудово буде знову влiзти в джинси! – вигукнула Енн пританцьовуючи. – Я втомилася вiд шкiльноi форми, хочу ходити в шортах або в купальнику, купатися й дертися разом iз хлопцями по скелях.

– Ну, от незабаром це й робитимеш, – засмiялася мати. – Не забудьте приготувати iгри та книжки, якi вiзьмете з собою. Але ж небагато, бо там тiснувато.

– Торiк Енн хотiла узяти з собою усiх своiх п’ятнадцятьох ляльок, – згадав Дiк.

 – Пам’ятаеш, Енн? Дивачка та й годi!

– Не дивачка, – заперечила Енн зашарiвшись. – Я люблю своiх ляльок i просто не могла вибрати, яких узяти, й вирiшила узяти усiх. Нiякого дивацтва в цьому немае.

– А пам’ятаете, позаминулого року Енн хотiла взяти з собою конячку-гойдалку? – сказав, гигикаючи, Дiк. Тут втрутилася мати:

– Знаете, а я пригадую, як маленький хлопчик на iм’я Дiк, збираючись у Пелзет, приготував ведмедика, трьох лялькових собак, двох кiшок i стару мавпочку.

Цього разу зашарiвся Дiк. Вiн одразу змiнив тему.

– Тату, а як ми поiдемо? Потягом чи автiвкою? – запитав вiн.

– Автiвкою, – вiдповiв батько. – Покладемо все у багажник. Як щодо вiвторка?

– Мене це влаштовуе, – сказала мати. – Ми зможемо вiдвезти дiтей, повернутися, а в п’ятницю рушити до Шотландii. Домовились – iдемо у вiвторок.

Отже, вiд’iзд у вiвторок. Дiти нетерпляче рахували днi, а Енн щовечора закреслювала в календарi минулий день.

Тиждень до вiвторка тягнувся надто довго. Проте нарештi вiн настав. Дiк i Джулiан, якi жили в однiй кiмнатi, прокинулися майже одночасно й визирнули у найближче вiкно.

– Гарний день, ура! – закричав Джулiан, зiскакуючи з лiжка. – Не знаю чому, але завжди хочеться, щоб у перший день канiкул свiтило сонце. Давай розбудимо Енн.

Енн спала в сусiднiй кiмнатi. Джулiан вбiг туди i потрусив Енн за плечi.

– Прокидайся! Вже вiвторок i сяе сонце.