П’ятеро на острові скарбів

Енн схопилася i радiсно уп’ялася очима в Джулiана.

– Нарештi! – вигукнула вона. – Я думала, що вже не дочекаюсь. Як цiкаво вiд’iжджати кудись на канiкули!

Вони рушили невдовзi пiсля снiданку. Автiвка була велика, тож усi вельми зручно вмостилися. Мати сидiла попереду разом з батьком, а дiти – позаду, поставивши ноги на двi валiзи. У багажнику склали решту. Мати була впевнена, що вони нiчого не забули.

Заюрмленими вулицями Лондона вони iхали дуже повiльно, а коли вибралися з передмiстя, автiвка наддала газу.

Незабаром вони вже летiли замiською трасою. Дiти спiвали пiсень, як i завжди, коли були щасливi.

– А iсти ми скоро будемо? – запитала Енн, яка раптом зголоднiла.

– Скоро, – вiдповiла мати, – але ще не зараз, бо зараз лише одинадцята. Пiдобiдок буде не ранiше о пiв на першу, Енн.

– Шкода! – вигукнула Енн. – Я не дотягну до пiдобiдку.

Тож мати дала iм шоколад, i дiти з задоволенням жували, розглядаючи пагорби, лiси i поля, повз якi мчала автiвка.

Пiкнiк був чудовий.

Вони зупинились на пагорбi й влаштувалися на похилiй дiлянцi з краевидом на сонячну долину. Енн трохи злякалася великоi буроi корови, яка пiдiйшла й вирячилася на неi, але пiшла геть, коли батько прогнав ii. Дiти понаiдалися по зав’язки, i мати сказала, що на пiдвечiрок о пiв на п’яту доведеться не влаштовуватись на природi, а йти до чайноi, бо вони поiли усi бутерброди, приготованi й на пiдобiдок, i на пiдвечiрок.

– О котрiй ми приiдемо до тiтки Феннi? – запитав Джулiан, дожовуючи останнiй сендвiч i шкодуючи, що нема ще одного.

– Якщо пощастить, то десь о шостiй, – вiдповiв батько. – А тепер хто хоче трохи розiм’ятися? Бо нам доведеться ще довго iхати.

Здавалося, що буркотлива автiвка проковтуе милю за милею. Настав час на пiдвечiрок, i дiти знов розхвилювалися.

– Десь поблизу море, – сказав Дiк. – Я вiдчуваю його запах.

Вiн мав рацiю. Автiвка вихопилася на пагорб, i вони побачили осяяне сине море, спокiйне i гладке у вечiрньому сонцi. Дiти радiсно зарепетували:

– Он воно!

– Еге ж, чудово!

– Я хочу негайно викупатися!

– До бухти Кирiн лишилося iхати хвилин двадцять, – зауважив батько.

 – Ми добре наiздилися. Незабаром побачите бухту… вона велика… а бiля входу до неi – утiшний острiвець.

Поки вони iхали узбережжям, дiти видивлялися ii. І ось Джулiан закричав:

– Оно: бухта Кирiн! Поглянь, Дiку, яка гарна i синя!

– А онде скелястий острiвець на сторожi входу до бухти! – вигукнув Дiк.