П’ятеро на острові скарбів

 – Я хотiв би там побувати!

– Звичайно, побуваеш, – сказала мати. – А тепер пошукаемо, де будинок тiтки Феннi. Вiн називаеться Кирiн-котедж.

Невдовзi вони пiд’iхали до нього. Будинок стояв на невисокiй кручi понад бухтою, справжнiй старовинний будинок. Власне, це був не котедж, а чималий будинок, мурований зi старого бiлого каменя. Фасад прикрашали троянди, i в садку бiля дому буяло рясноцвiття.

– Ось i Кирiн-котедж, – оголосив батько й зупинив автiвку бiля входу. – Вважаеться, що йому рокiв триста.

Роздiл 2

Дивна кузина

Тiтка Феннi чекала на гостей. Вона вибiгла зi старих дерев’яних дверей, щойно побачила автiвку на пiд’iздi. Дiтям вона одразу сподобалася.

– Ласкаво просимо до Кирiна! – вигукнула вона. – Вiтаемо вас! І якi великi дiти!

Усi почоломкалися i ввiйшли у дiм. Вiн iм теж сподобався. Вiдчувалося, що дiм старий i навiть трохи таемничий, меблi теж були старими i дуже гарними.

– А де ж Джорджина? – запитала Енн, шукаючи навколо очима незнайому кузину.

– Ото ще збиточниця! Я ж казала iй чекати вас у садку, – сказала тiтка. – А вона десь пiшла. Мушу вас попередити, дiти, що попервах вам може бути важко з Джорджею: вона завжди сама, i, можливо, ваша присутнiсть спочатку ii не обрадуе. Але не звертайте на це уваги – незабаром все стане на своi мiсяця. Я ще й через неi була дуже рада, що ви змогли приiхати. Джорджi треба гратися з iншими дiтьми.

– Ви звете ii Джорджею? – здивувалася Енн.

– Авжеж, – вiдповiла тiтка, – але iй не подобаеться бути дiвчинкою, i нам доводиться звати ii Джорджею, як хлопчика. Уперта, вона не вiдгукуеться на iм’я Джорджина.

Дiтям iм’я Джорджа здалося гарним. Шкода, що вона десь пiшла. Натомiсть несподiвано з’явився дядько Квентiн. Вiн був на вигляд незвичайним чоловiком: дуже високий, дуже похмурий, iз суворими зморшками на широкому чолi.

– Привiт, Квентiне, – звернувся до нього батько. – Давно я тебе не бачив.

– Квентiн працюе над дуже важкою книжкою, – пояснила тiтка Феннi. – Але я видiлила йому окрему кiмнату на iншому боцi будинку. Тому, думаю, його нiхто не турбуватиме.

Дядько поглянув на дiтей i кивнув iм. Невдоволення залишалося на його обличчi; дiтям було трохи лячно, i вони зрадiли, дiзнавшись, що вiн працюватиме в iншому крилi будинку.

– А де Джорджа? – запитав вiн грудним голосом.