П’ятеро на острові скарбів

– Знову кудись пiшла, – вiдповiла тiтка Феннi з прикрiстю. – Я велiла iй залишатися тут i зустрiти своiх двоюрiдних братiв i сестру.

– Їi слiд вiдшмагати, – сказав дядько Квентiн. Дiти не второпали – жартуе вiн чи нi. – Ну, дiти, сподiваюся, вам тут сподобаеться i, можливо, ви навернете Джорджу на добрий розум.

У Кирiн-котеджi не знайшлося кiмнати для ночiвлi матерi й тата, тому, нашвидку повечерявши, вони поiхали до готелю в найближчому мiстечку. Наступного дня, одразу пiсля снiданку, вони збиралися повернутися до Лондона.

Тож попрощалися з дiтьми увечерi.

Джорджина доти не з’явилася.

– Шкода, що ми не побачилися з Джорджиною, – сказала мама. – Перекажiть, що ми ii любимо й сподiваемося, що iй урештi-решт сподобаеться гратися з Дiком, Джулiаном та Енн.

Із цим мати й батько поiхали. Дивлячись, як iхня велика машина повертае за рiг, дiти вiдчули себе трохи самотнiми, але тiтка Феннi повела iх нагору, щоб показати iхнi кiмнати, й незабаром вони повеселiшали.

Хлопцям вiдвели одну кiмнату на двох: з похилою стелею на горiшньому поверсi й з чудовим видом на бухту.

Вона iм дуже сподобалася. Енн мала спати разом з Джорджиною в кiмнатчинi з видом на вересовище позаду будинку. Але одне бiчне вiкно виходило на море, що дуже втiшило Енн. Кiмната була приемна, у вiкно зазирали троянди.

– Шкода, що досi немае Джорджини, – сказала Енн тiтцi. – Хочу на неi подивитись.

– Вона – утiшна маленька дiвчинка, – вiдповiла тiтка. – Інодi вона бувае грубою i непривiтною, але серце у неi добре, вiддане i щире.

Вона подружиться з вами, i це буде назавжди… Щоправда, вона дуже перебiрлива у виборi друзiв.

Енн раптом позiхнула. Хлопцi несхвально подивилися на неi, бо знали, що буде далi. Так i сталося.

– Бiдолашна Енн! Як ти втомилася! Вам усiм слiд негайно лягти у лiжка i добре виспатися. І тодi завтра ви встанете зовсiм свiжими, – сказала тiтка Феннi.

– Енн, ти дурепа, – грубо зауважив Дiк, коли тiтка вийшла з кiмнати. – Ти чудово знаеш, що спадае на думку дорослим, щойно ми починаемо позiхати.

А я ще хотiв ненадовго спуститися на пляж.

– Перепрошую, – вибачилася Енн. – Не могла стриматися. Ти й сам позiхаеш, Дiку, i Джулiан теж.

Хлопцi справдi позiхали. Їх заколихало у довгiй дорозi. Потай вони хотiли б вкластися у лiжка й заплющити очi.

– Цiкаво, де ж Джорджина, – сказала Енн, побажавши добранiч хлопцям i пiшовши до своеi кiмнати. – Дивна вона… не зустрiла нас… не з’явилася на вечерi… i досi ii ще немае.