П’ятеро рушають до Вершини контрабандистів

– Будь ласка, зупинiться на хвилинку, – попросив водiя Джулiан. – Менi хочеться трохи краще розглянути цi болота, якi у нас називають маршами.

– Добре, але тiльки не зiходьте з дороги, – застерiг водiй, зупиняючи машину. – І собаку не випускайте. Якщо пес побiжить з дороги на маршi, то бiльше його не побачите.

– Чому не побачимо? – запитала Енн, зробивши круглi очi.

– Маеться на увазi, що болото миттево його затягне, – пояснив Джулiан. – Закрий його в машинi, Джорджо.

Тому Тiммi, попри його обурення, закрили в автiвцi.

Вiн шкрiбся лапами об дверцята й намагався визирнути у вiкно. Водiй повернувся до нього i спробував заспокоiти:

– Усе гаразд. Вони незабаром повернуться, друзяко.

Але Тiммi не припиняв скиглити до самого повернення дiтей. Вiн бачив, як вони пiдiйшли до узбiччя дороги. Бачив, як Джулiан зiстрибнув на пiв метра униз, до самого болота.

Уздовж болота було покладено великi каменi. Джулiан став на камiнь, щоб краще оглянути багнисту рiвнину.

– Це трясовина, – сказав вiн.

 – Густа, хлипка трясовина! Дивiться, коли я торкаюся ii ногою, вона зрушуеться! А якщо я наступлю сильнiше, вона мене затягне.

Енн це не сподобалося, i вона гукнула Джулiана.

– Повернись на дорогу! Я боюся, що ти туди звалишся.

Туман клубочився над маршами-солончаками. Це було дивне мiсце, холодне й вогке. Дiтям воно не сподобалося. Тiммi в автiвцi загавкав.

– Тiм своiми пазурами роздере дверi, якщо ми не повернемося, – зауважила Джорджа.

Дiти принишкли й мовчи повернулися до автiвки.

Джулiан розмiрковував над тим, скiльки ж мандрiвникiв загинуло в цих маршах, що були колись морем.

– Тут чимало людей зникло безслiдно, – вiдповiв водiй, коли його про це спитали. – Кажуть, е тут одна-двi звивистi стежки, що ведуть вiд берега до Окаянноi гори, якими користувалися до того, як побудували дорогу. Але якщо ви не знаете кожен сантиметр цих стежок як своi п’ять пальцiв, то можете не так ступити, й не встигнете спам’ятатися, як вас затягне трясовина.

– Про це навiть подумати страшно, – сказала Енн.

 – Облишмо цю розмову. А Окаянноi гори ще не видко?

– Видко. Он вона бовванiе у туманi, – вiдповiв водiй. – Вершина виступае з туману, бачите? Дивна мiсцина, еге ж?

Дiти дивилися мовчки. Понад рухомим туманом височiв пагорб зi скелястими схилами й кручами. Здавалося, вiн пливе в туманi над землею. На пагорбi виднiлися будинки, якi навiть на такiй вiдстанi виглядали старовинними замками. Де-не-де височiли вежi.