П’ятеро тікають разом

Але в темрявi пiшов не в той бiк i, на свое нещастя, наштовхнувся на канапу! Вiд поштовху один тарт упав. І – треба ж так! – просто до розкритого рота сплячого, через що той одразу прокинувся.

«Хай йому бiс!» – подумки вилаявся Джулiан i почав тихенько задкувати, сподiваючись, що чоловiк повернеться на iнший бiк i знову засне. Проте липкий тарт з джемом ковзнув по пiдборiддю чоловiковi, i той з несподiванки схопився i сiв.

– Хто тут? Це ти, Едгаре? Що ти тут робиш?

Джулiан мовчки посувався боком у напрямку, де нiбито знаходилися дверi.

Чоловiк пiдвiвся й потягнувся рукою туди, де, на його думку, знаходився вимикач. Знайшов, увiмкнув його i, вкрай уражений, вирячився на Джулiана.

– Ти що тут робиш? – запитав вiн.

– Саме це я хотiв запитати у вас, – спокiйно вiдповiв Джулiан. – Що ви тут робите? Чому спите на кухнi мого дядька?

– На це я маю повне право, – сказав чоловiк грубим голосом. – Моя дружина працюе тут куховаркою. Мое судно сьогоднi пришвартувалося в порту, а я у вiдпусковiй.

Твiй дядько i моя дружина домовилися, що я можу приходити сюди. Зрозумiв, хлопчиську?

І тут Джулiан злякався не через «хлопчиська», а через те, що вiдтепер iм доведеться мати справу не тiльки з панi Стик та Едгаром, але й з паном Стиком. По всьому виходило так.

– Я обов’язково перепитаю про це дядька, коли вiн уранцi зателефонуе, – рiшучо мовив Джулiан. – А тепер пропустiть мене, будь ласка, я хочу пiти нагору.

– Овва! – вигукнув пан Стик, запримiтивши в руках Джулiана м’ясний пирiг i тарти з джемом.

 – Отакоi! Поцупив з комори? Гарно втнув, як на мене!

Джулiан не збирався сперечатися з паном Стиком, який почувався господарем становища.

– Вiдiйдiть, – сказав хлопець. – Я побалакаю з вами вранцi, пiсля дзвiнка дядька.

Але пан Стик, здавалося, й не думав пропускати Джулiана. Цей огидний недоросток, не набагато вищий за Джулiана, й далi блокував вихiд iз саркастичною усмiшкою на неголеному обличчi.

Джулiан склав губи i свиснув.

Щось гупнуло на поверсi над головою. Це Тiмотi зiстрибнув з лiжка Джорджi. Потiм почувся тупiт його лап по сходах i по коридору. Тiммi ось-ось мав з’явитися!

Вже на порозi пес унюхав запах пана Стика, шерсть на ньому здибилася, вiн вищирився й загарчав. Пан Стик квапливо вiдiйшов з порога й захряснув дверi перед самим носом Тiммi. А сам осмiхнувся до Джулiана:

– Ну, й що далi?

– Хочете почути? – розпалився Джулiан.