П’ятеро тікають разом

 – Я шпурну цей смачний соковитий пирiг у ваше усмiхнене обличчя!

Вiн уже розмахнувся, аж раптом пан Стик пiдняв руки:

– Не роби цього. Я ж шуткую. І смачного пирога з м’ясом шкода. Можеш iти собi нагору, якщо так хочеться!

Чоловiк вiдiйшов до канапи. Джулiан вiдчинив дверi, й Тiмотi вбiг iз гарчанням до кухнi. Пан Стик вiдчув небезпеку.

– Забери вiд мене цього бридкого псяюху! – бовкнув вiн. – Я не люблю собак.

– Чому ж тодi ви не спекаетеся Смердюка? – запитав Джулiан. – Ходiмо, Тiммi! Дай йому спокiй.

Джулiан пiднявся сходами, i Тiммi крокував за ним по п’ятах. Не розумiючи, що сталося, дiти оточили iх, бо чули голоси внизу. Вони реготали, коли Джулiан розповiв, як вiн мало не жбурнув пирiг у пана Стика.

– Було б йому по заслузi, – сказала Енн, – хоча й було б шкода, бо нам би тодi пирога не дiсталося. Хоч панi Стик i непереносна, але куховарити вона вмiе. Пирiг – смакота!

Дiти з’iли i пирiг, i тарти. Джулiан розповiв iм про пана Стика i про його вiдпускову з корабля.

– Трое Стикiв – це вже забагато, – замислено мовив Дiк. – Шкода, що ми не можемо iх спекатися i самим дбати про себе. Джорджо, не могла б ти завтра поговорити з батьком i переконати його позбутися цих Стикiв та дозволити нам самим порядкувати?

– Спробую, – сказала Джорджа. – Але ж ти його знаеш – з ним страшенно важко сперечатися. Проте я спробую. Господи, як я хочу спати! Ходiмо, Тiммi, час iти у лiжко! Ляжеш у мене в ногах. Я тепер пастиму тебе очима, щоб жахливi Стики тебе не отруiли.

Незабаром четверо дiтей, втамувавши голод, мирно спали. Вони не боялися, що хтось зi Стикiв зайде до iхнiх кiмнат, бо знали, що Тiммi iх i розбудить, i попередить. Пес був для них найнадiйнiшою вартою.

Уранцi снiданок, який подала панi Стик, вельми здивував дiтей.

– Гадаю, вона знае, що твiй батько, Джорджо, дзвонитиме, – зауважив Джулiан, – i хоче, щоб у нас не було нарiкань. Коли вiн казав, що зателефонуе? Здаеться, о дев’ятiй? Зараз пiв на дев’яту. Ще встигнемо збiгати на пляж i повернутися.

Отже, всi п’ятеро вийшли з дому, не звертаючи уваги на Едгара, який уже стояв у садку поза домом, готовий викривлятися. Дивлячись на нього, дiти не могли позбутися думки, що вiн несповна розуму. Та й поводився вiн зовсiм не так, як належить ровесниковi Джулiана.

Дiти повернулися за десять дев’ята.

– Будемо сидiти у вiтальнi й чекати на дзвiнок, – сказав Джулiан. – Не можна допустити, щоб панi Стик пiдiйшла до телефону першою.