П’ятеро шукачів пригод у фургонах

– По змозi обирай поле, де поруч е потiчок, щоб Боббi i Троттер могли напитися, – пояснив батько.

– Пийте лише кип’ячену воду, – напучувала мати дiтей. – Це дуже важливо, на фермi берiть стiльки молока, скiльки запропонують. І пам’ятайте, що в багажному контейнерi пiд другим фургоном е багато iмбирного пива.

– Усе це так хвилююче, – сказала Енн, дивлячись, як Джулiан кладе пляшки з iмбирним пивом до багажного контейнера. – Я досi не можу повiрити, що ми справдi iдемо завтра.

Але це була правда. Наступного дня Доббi й Троттера мали вiдвести до фургонiв i запрягти.

«Їх це теж зворушить», – подумала Енн.

Тiммi не мiг утнути, з якого приводу всi так радiють, але, звичайно, брав у всьому участь i безперервно вихляв хвостом. Вiн уважно обстежив фургони, принюхався до одного килимка з приемним запахом i лiг на нього. Нiбито сказав: «Це мое мiсце. Якщо ви кудись поiдете в цих будиночках на колесах, то це буде мiй куточок».

– Джорджо, ми iдемо у червоному фургонi, а хлопцi – в зеленому. Їм однаково, а я люблю червоний.

Еге ж здорово спати на таких лiжках? Вони здаються цiлком комфортабельними.

Нарештi настав ранок, i молочар привiв свого чорного возового коника Троттера, а Джулiан привiв з пасовиська Доббi. Конi обнюхалися, i Доббi приязно по-конячому сказав: «Фррр!»

– Вони подружилися! Дивiться, як вони труться носами! – радiла Енн. – Троттере, ти повезеш мiй фургон!

Конi сумирно стояли, доки iх запрягали. Лише Доббi пару раз смикнув головою, нiби йому кортiло вже рушати, i копитнув землю.

– Ой, Доббi, менi теж кортить, – сказала Енн. – А тобi, Дiку? А тобi, Джулiане?

– Атож, – усмiхнувся Дiк. – Ось тут, Доббi, стiй! Джулiане, будемо вiзникувати по черзi?

– Наш фургон я вiзникуватиму сама, – рiшучо заявила Джорджа. – Енн не тямить на цьому, хiба що iнодi дам iй потримати вiжки. І взагалi, вiзникування – чоловiча справа.

– Але ж ти дiвчина, здаеться! – обурилася Енн. – Ти не чоловiк i навiть не хлопець!

Джорджа сердито зиркнула на неi. Вона завжди хотiла бути хлопцем i вважала себе хлопцем.

Тому й не любила, коли iй нагадували, що вона лише дiвчина. Але в такий пiднесений ранок навiть Джорджа не могла довго сердитися. Вона теж скоро почала пустувати, реготати i разом з усiма вигукувати:

– Ми готовi! Ми давно готовi!

– Їдьмо вже! Коли вже час рушати, вiн, дурень, пiшов додому.

– Вiн пiшов по кексики, якi вранцi спекла нам куховарка. У нашiй комiрчинi повно харчiв. А я вже голодний.

– Джулiан, нарештi! Поквапся.