П’ятеро шукачів пригод у фургонах

– Тато говорив: якщо ми не хочемо стирчати тут протягом усiх канiкул, то можемо запропонувати своi побажання, – сказала Енн. – Але я за те, щоб лишитися вдома.

– Гадаю, ми могли б з’iздити кудись на пару тижнiв, – сказав Дiк. – Задля рiзноманiтностi.

– Може, вирушимо до Кирiн-котеджу i погостюемо у батькiв Джорджi? – запропонував Джулiан, щоб зробити Джорджi приемне.

– Нi! – заперечила Джорджа. – Я була там на весняних канiкулах, i тодi мати сказали, що батько розпочинае якiсь новi дослiди. А ви знаете, що це означае.

Нам доведеться ходити навшпиньки, розмовляти пошепки й не траплятися йому на очi.

– Авжеж, найгiрше, коли тато вчений, – сказав Дiк, лягаючи на спину i заплющуючи очi. – Твоiй мамi доведеться давати собi раду i з нами, i з батьком, який експериментуватиме. Аж курiтиме.

– Я люблю дядька Квентiна, але побоююсь його, коли вiн не в гуморi, – зауважила Енн.

– Отже, Кирiн-котедж вiдпадае, – позiхнув Джулiан. – Принаймнi на цих канiкулах. Джорджо, коли скучиш за матiр’ю, ти завжди зможеш з’iздити туди на тиждень.

Якi ще е пропозицii? Усе лiто нидiти тут?

Тепер усi лежали на осоннi, заплющивши очi. Яка спека! Тiммi сидiв бiля Джорджi, висолопивши язика, i важко хекав.

– Тiммi, припини, – сказала Енн. – Ти так дихаеш, нiби кiлька миль пробiг, i менi через тебе ще спекотнiше.

Тiммi по-дружньому поклав лапу на живiт Енн, i та завищала:

– Ой, Тiме, яка важка лапа. Забери ii!

– Ет, якби нам дозволили помандрувати самим, було б супер, – сказала Джорджа, покусуючи травинку i дивлячись у глибоке блакитне небо.

 – Як того разу, коли ми лишилися на островi Кирiн зовсiм самi. А може, справдi кудись самим податися?

– Але ж куди? – спитав Дiк. – Куди? Ми ще малi, щоб орендувати автiвку. А на велосипедах Енн вiчно вiдставатиме.

– І обов’язково в когось проколеться колесо, – зауважив Джулiан.

– Було б класно поiхати кудись верхи, – сказала Джорджа. – Але в нас немае коней.

– Один е, – заперечив Дiк. – Наш старий Доббi в полi. Колись вiн бричку возив, якою ми бiльше не користуемось, i тепер Доббi лише випасаеться в полi.

– Один кiнь чотирьох не повезе, дурненький, – сказала Джорджа. – Доббi нам не пiдiйде.

Запанувала тиша, тiльки в головах думка думкою пошибала про канiкули. Тiммi голосно клацав зубами, намагаючись зловити муху.

– От би менi так навчитися, – мовив Дiк, вiдмахуючись вiд зеленоi мухи. – Тiме, друже, ану впiймай ii.

– А як ви дивитесь на турпохiд? – поцiкавився Джулiан пiсля паузи.