П’ятеро шукачів пригод у фургонах

Дiти подивилися на головного клоуна i вирiшили, що нiколи не подумали б, нiби вiн артист цирку: бруднi сiрi фланелевi штани, брудна червона сорочка, брудний комiр.

Хiба мiг такий чоловiк жартувати чи втнути щось смiшне? Вiн радше був схожий на злу людину, думали дiти, а ще так люто кривився, смокчучи стару люльку, аж Енн злякалася. Вiн i не поглянув на дiтей, а лише рiзко гукнув хлопцевi:

– Ноббi, не барись! Лiзь у фургон i запар менi чаю.

Хлопець Ноббi пiдморгнув дiтям i побiг до фургона. Було зрозумiло, що дядько Ден тримае хлопця в шорах.

– Вибачте, що не можу запросити вас на чай! – гукнув вiн. – І собаку. Баркер i Гровлер ще з ним не спiзналися.

Фургон поiхав далi, забираючи iз собою сердитого клоуна й усмiхненого хлопця. Дiти дивилися, як валка iде повз них… це був чималий цирк. Клiтка з мавпами, у кутку спав сидячи шимпанзе, кiлька струнких i лискучих коней, платформа з помостом, лавами i шатром, житловi фургони для циркачiв, сила-силенна цiкавих людей, якi сидiли на приступцях своiх хур або йшли поруч iз ними, щоб розiм’ятись.

Нарештi процесiя проiхала, i дiти повернулися на осоння у садку. Вони щойно присiли, як Джорджа проголосила:

– Я знаю, що ми робитимемо на канiкулах! Заорендуемо фургон i поiдемо на ньому самi. Згода? Ну ж бо, згода?

Роздiл 2

Чудова iдея Джорджi

Дiти витрiщилися на збуджене розчервонiле обличчя Джорджi. Дiк тарабанив по землi.

– Прекрасна iдея! Чом це ранiше нам на думку не спало!

– Атож! У фургонi тiльки ми! Невже таке може здiйснитися? – сказала Енн, i очi iй заблищали.

– Ну, мушу сказати, що такоi пригоди у нас досi не було, – зауважив Джулiан, мiркуючи, наскiльки це реально. – Було б класно вирушити в гори, до озера, про яке згадував хлопець. Ми могли б там покупатися, а може, ще й познайомитися з циркачами. Мене завжди цiкавив цирк.

– Джулiане! Це iще краща iдея! – сказала Джорджа, радiсно потираючи руки. – Менi Ноббi сподобався, а вам?

– Авжеж… – усi погодилися.

– А його дядько менi не сподобався, – мовив Дiк. – Якийсь вiн неприемний. Та й, схоже, вiн ганяе Ноббi як солоного зайця.

– Джулiане, гадаеш, нас вiдпустять самих у фургонi? – не вгавала Енн. – Менi здаеться, що нiчого подiбного в нас досi не було.

– Ну, спитати можна, а там – подивимось, – кинув Джулiан. – Я вже достатньо дорослий, щоб доглянути за вами.

– Бач який, – пхекнула Джорджа. – Спасибоньки, менi твiй догляд не потрiбний.