П’ятеро шукачів пригод у фургонах

Мене цiлком i Тiммi догляне. Закладаюсь, дорослi залюбки спекаються нас на пару тижнiв. Вони завжди думають, що лiтнi канiкули в нас задовгi.

– А везтиме наш фургон Доббi, – озвалася раптом Енн, дивлячись на поле, де випасався слон, вiдганяючи мух довгим хвостом. – Доббi зрадiе! Гадаю, йому дуже самотньо, бо живе вiн у полi сам, i тiльки зрiдка його позичають люди.

– Звичайно, можна буде взяти Доббi, – сказав Дiк. – Було б добре, але де взяти фургон? Їх не складно орендувати?

– Не знаю… – мовив Джулiан.

 – Я знав одного хлопця у школi… Дiку, ти його пам’ятаеш, маленький такий хлопчина, Перрi… то вiн у кожнi канiкули подорожуе з батьками у фургонi. Я достеменно знаю, що фургони вони винаймали. Я можу його розпитати, де саме.

– Нашi батьки й самi знають, куди звернутися, – сказала Енн. – Дорослi про таке знають усе. Я хотiла б, аби це був великий просторий червоно-блакитний фургон, з невеличким димарем, з вiконцями по обидва боки, а позаду – дверi й сходинки…

Й усi, перебиваючи один одного, почали описувати своi мрii i зчинили такий галас, що навiть не помiтили, як хтось пiдiйшов i зупинився поруч, смiючись i слухаючи галасунiв.

– Гав! – увiчливо попередив Тiм, слух i зiр якого пильнували за довкiллям. Дiти пiдвели голови.

– Привiт, мамуню, – сказав Джулiан. – Ти саме вчасно. Ми хочемо подiлитися з тобою однiею iдеею.

Мати, усмiхаючись, присiла поруч з дiтьми:

– Що вас так захопило? Кажiть уже.

– Матусю, тут така справа, – вихопилася Енн попереду iнших.

 – Ми тут погодилися, що хотiли б на канiкулах помандрувати самi у фургонi! Мамуню, це було б так цiкаво!

– Самi? – засумнiвалася мати. – Навiть i не знаю.

– Джулiан за нами догляне, – сказала Енн.

– І Тiммi теж, – додала Джорджа.

Тiммi на пiдтримку постукав хвостом по землi. Звичайно, догляне! Хiба вiн не робив це у попереднi роки й не брав участi в iхнiх пригодах?! Гуп, гуп, гуп.

– Я повинна обговорити це з вашим татом, – сказала мати. – Не журiться… я ж не можу такi справи поквапом вирiшувати сама.

Але, гадаю, вiн погодиться, бо в нього намiчаеться невелика поiздка на пiвнiч, i вiн хотiв би, щоб я поiхала з ним. Тож вiн може пристати на цю iдею з фургоном. Увечерi я з ним побалакаю.

– І ще, неню, Доббi зможе везти фургон, – сказала Енн з палаючими очима. – Розумiеш? І Доббi зрадiе, бо йому самому тут нудно.

– Подивимося, – сказала мати пiдводячись. – А тепер ходiмо додому i вмийтеся. Час полуднувати.