Пітер Пен = Peter Pan

 – А як тебе звати?

– Пiтер Пен.

Дiвчинка не сумнiвалася, що його звали Пiтером, але це iм’я здалося iй занадто коротким.

– І це все?

– Так, – вiдповiв вiн дещо рiзко. Уперше в життi йому здалося, що його iм’я й справдi закоротке.

– Даруйте, – сказала Вендi Мойра Енджела.

– Немае проблем, – втiшив ii Пiтер.

Дiвчинка спитала гостя, де вiн живе.

– Другий закрут праворуч, – пояснив Пiтер, – а далi прямо аж до самого ранку.

– Яка смiшна адреса!

Пiтер зашарiвся. Вперше вiн вiдчував, що, можливо, ця адреса й справдi була кумедна.

– І зовсiм нi, – заявив вiн.

– Я маю на увазi, – спробувала реабiлiтуватися Вендi, згадавши, що вона все ж таки господиня, – як же ii написати на конвертi?

Вона зразу ж таки пошкодувала, що згадала про листи.

– Менi не пишуть листiв, – вiдповiв Пiтер презирливо.

– А твоiй мамi пишуть?

– Я не маю мами, – зауважив вiн.

У нього не просто не було мами, але йому мама i не була потрiбна. Вiн узагалi вважав, що мама людинi нi до чого.

– О, Пiтере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, – сказала дiвчинка, зiстрибнула з лiжка i пiдбiгла до гостя.

– Я плакав не через маму, – обурився вiн. – Я плакав, що моя тiнь не хоче до мене прилипати. Й узагалi, я зовсiм не плаксiй.

– Вона що, вiдiрвалася?

– Так.

Тут Вендi побачила, що тiнь валяеться на пiдлозi, зморщена та жалюгiдна. Їй стало шкода Пiтера.

– Який жах, – сказала вона, але зараз же всмiхнулася, бо помiтила, що хлопчик намагався приклеiти ii милом.

На щастя, вона вiдразу збагнула, що треба робити.

– Їi слiд пришити, – сказала вона трохи по-дорослому.

– Що таке «пришити»? – спитав вiн.

– Ти занадто неосвiчений!

– Нi, я не такий.

Але дiвчинка радiла невiгластву гостя.

– Зараз пришию ii тобi, мiй малий хлопчику, – заспокоiла його Вендi, хоча на зрiст вiн був нiтрохи не нижчий за неi. Дiвчинка витягнула свою торбинку для шиття i пришила тiнь до нiг Пiтера.

– Попереджаю, що буде трохи боляче, – турбувалася за «пацiента».

– О, я не буду плакати, – запевнив Пiтер, який уже вважав, що нiколи ранiше не плакав. Вiн зцiпив зуби i не видав жодного звуку, аж поки його тiнь не була мiцно до нього пришита, хоч вигляд у неi i був дещо пом’ятий.

– Їi належало б випрасувати, – задумливо сказала Вендi, але Пiтер, ще той хлопчисько, був iншоi думки. Вiн iз дикою радiстю застрибав по кiмнатi.