Пітер Пен = Peter Pan

Це було не зовсiм доречне запитання, i робити так було не слiд. Бо прозвучало, як на iспитi з граматики, коли вiдповiдь знають лише англiйськi королi.

– Я не знаю, – вiдповiв вiн неохоче, – та я ще молодий.

Вiн справдi нiчого не знав про свiй вiк, лише мав пiдозри, але сказав це вiдважно.

– Вендi, я втiк iз дому того ж дня, коли народився.

Дiвчинка була вельми здивована та заiнтригована, i вона показала це в чарiвнiй свiтськiй манерi, за допомогою дотику до своеi нiчноi сорочки та пiдсунувшись ближче.

– Я почув, як мама i тато, – Пiтер знизив голос, – балакали про те, ким я буду, коли виросту i стану чоловiком.

 – Вiн дуже хвилювався цiеi митi. – А я не хочу стати колись чоловiком, – сказав вiн пристрасно. – Я хочу завжди бути маленьким i розважатися. Тому й утiк i оселився в Кенсiнгтонському парку серед фей.

Вона кинула на нього дуже захоплений погляд, i Пiтер подумав, що це тому, що вiн утiк, але насправдi ii захопило його знайомство з феями. Вендi прожила таке тихе сiмейне життя, що знатися з феями iй здалося чимось дивовижно чудовим.

Вона стала закидати спiврозмовника запитаннями i це трохи його здивувало. Бо феi були для Пiтера швидше якоюсь неприемнiстю, що трапляеться на його шляху, i нiчого бiльше. Насправдi вiн iнодi любив давати iм на горiхи (прочуханку). Проте загалом iх любив, i тому розповiв про те, як феi з’явилися.

– Розумiеш, Вендi, коли в свiтi народилася перша дитина i вперше засмiялася, то ii смiх розсипався на тисячу дрiбних шматочкiв i з кожного з’явилося по феi.

З того часу вони й живуть.

Балачка добряче втомила дiвчинку, але те, що вiдбувалося у неi вдома, малiй подобалося.

– Отже, – продовжував вiн розважливо, – було вирiшено, що у кожного хлопчика i дiвчинки мае бути своя окрема фея.

– Обов’язково мае бути? Саме так?

– Нi. Дiти зараз дуже розумнi стали, лиш трохи пiдростуть, то бiльше не вiрять у фей. І варто лише якомусь малюковi сказати: «Я у фей не вiрю», й якась iз них умить падае мертвою.

Йому вже набридло теревенити лише про фей i хлопчик прислухався, чому ж затихла Тiнкер Белл.

– Не розумiю, куди вона подiлася, – зауважив вiн, пiднявся i промовив iм’я Тiнк.

У Вендi затрiпотiло серце вiд неспокою.

– Пiтере! – заволала вона, хапаючи спiврозмовника за руку. – Ти ж нiчого не маеш на увазi, кажучи, що в цiй кiмнатi е фея?

– Вона тiльки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти ii не чуеш, еге ж?

Вони разом прислухалися.

– Я щось чую, – повiдомила Вендi.