Пітер Пен = Peter Pan

Та найстрашнiше було те, що Пiтеру це здавалося кумедним.

– Он вiн знову полетiв униз! – волав вiн у захватi, коли Майкл раптом падав, як камiнь.

– Рятуй його, рятуй його! – верещала Вендi, з жахом дивлячись на холодну поверхню моря внизу.

Нарештi Пiтер «пiрнав» за ним слiдом i хапав Майкла останньоi митi, коли той уже ось-ось мав стикнутися з поверхнею води. І робив це дуже витончено та спритно.

Однак вiн завжди чекав до останнього, i вiдчувалося, що його вабить власна спритнiсть, а не збереження людського життя.

Крiм цього, вiн любив рiзноманiтнiсть, а вид спорту, який поглинав його в одну мить, мiг раптом втратити свою принаду, тому завжди iснувала ймовiрнiсть того, що наступного разу, коли ви впадете, вiн може вас впустити.

Вiдчайдух мiг спати в повiтрi i не падати, просто лягав на спину i наче плив, це вiдбувалося тому, що сам вiн був легенький, як пiр’iнка, i подих вiтерцю лише пришвидшував його полiт.

– Можеш бути трохи уважнiшим iз ним, – прошепотiла Вендi Джону, коли вони гралися в «Не вiдставай вiд провiдника».

– Тодi порадь йому не викаблучуватися, – вiдказав на це Джон.

У грi «Не вiдставай вiд провiдника» Пiтер мiг лiтати дуже близько до води, щоб помацати плавник кожноi акули, що пропливала повз, так само, як на вулицi, коли вам хочеться встромити свiй палець у залiзнi перила. Дiти не могли слiдувати за хлопчиком так само спритно, i це спонукало його хизуватися, особливо, коли вiн споглядав позад себе, щоб побачити, скiльки плавникiв пропустили його супутники.

– Маеш гарно з ним поводитися, – наказувала Вендi своему братику. – Бо вiн може нас тут покинути!

– Тодi ми повернемося назад, – не розгубився Майкл.

– Як же ми знайдемо дорогу додому без нього?

– Ну, тодi полетимо далi, – припустив Джон.

– У тому й справа, Джоне. Нам доведеться летiти все далi i далi, бо ми не знаемо, як зупинитися.

Це була правда, Пiтер забув показати, як припиняти полiт.

Тодi Джон сказав, що коли вже дiйде до найгiршого, вони будуть змушенi летiти прямо, бо свiт круглий, i тому з часом повернуться до свого власного вiкна.

– І хто приноситиме нам iжу, Джоне?

– А ти бачила, як спритно я видер здобич iз дзьоба орла, Вендi?

– Пiсля двадцятоi спроби, – нагадала йому дiвчинка. – Й якщо навiть ми самi навчимося добувати iжу, поглянь, як незграбно ми ще лiтаемо: вiчно натикаемося на хмари, якщо Пiтера немае поруч i нiхто не веде нас за руки.

Вони справдi весь час натикалися на хмари.