Полліанна

– Ненсi, коли закiнчиш усi вранiшнi справи, – казала тепер мiс Поллi, – повинось усi скринi та ящики з кiмнатки на горищi – з тiеi, що просто навпроти сходiв. Поприбираеш у нiй як слiд, а тодi застелиш там дитяче лiжко.

– Гаразд, мем. А куди подiти все, що я звiдти повиношу?

– Складеш у вiддаленiй частинi горища.

Мiс Поллi завагалася, а тодi повела далi:

– Думаю, Ненсi, тепер я вже можу тобi сказати. До мене переiжджае моя небога, мiс Поллiанна Вiтьер. Їй одинадцять рокiв i вона спатиме у тiй кiмнатi.

– Сюди… мiс Гаррiнгтон, сюди приiде маленька дiвчинка? Ох, як же гарно! – вигукнула Ненсi, пригадавши, як ii власнi сестрички нiби сонцем сповнювали рiдну домiвку в Корнерi.

– Не думаю, що слово «гарно» найдоречнiше, – гостро урвала ii мiс Поллi. – Однак я маю намiр гiдно виконати свiй обов’язок. Я порядна людина i, сподiваюся, не дам приводу поставити пiд сумнiв свою доброчиннiсть.

У Ненсi спалахнули щоки.

– Та звiсно ж, мем, – пробелькотiла вона. – Я тiльки подумала, що мале дiвча могло б якось… той… скрасити вам життя.

– Дякую, – сухо вiдказала ледi. – Проте, я не бачу в цьому нагальноi потреби.

– Але ж вам… ви, звiсно, радi взяти донечку вашоi сестри, – зважилася Ненсi, неясно вiдчуваючи, що мае якось забезпечити теплий прийом сиротинi.

Мiс Поллi гордовито пiднесла голову.

– Ненсi, якщо моiй сестрi колись забракло кебети настiльки, що вона вийшла замiж i привела дитину у свiт, де та нiкому не потрiбна, я не зобов’язана втiшатися з того, що, зрештою, цiею дитиною маю опiкуватися я.

Проте я вже сказала, що свiй обов’язок виконаю. А ти, Ненсi, повичищай там як слiд пил по кутках, – рiзко докинула вона, йдучи з кухнi.

– Так, мем, – зiтхнула Ненсi, знову беручись до витирання карафки.

Посудина вихолола, тож, щоб насухо витерти, ii довелося знову ополiскувати гарячою водою.

Тим часом мiс Поллi у своiй кiмнатi у чергове перечитувала листа, що – такою прикрою несподiванкою – надiйшов два днi тому з далекоi глушини на Заходi.

У листi, адресованому мiс Поллi Гаррiнгтон, Белдiнгсвiль, штат Вермонт, писалося таке:

«Шановна панi! З сумом повiдомляю Вам, що преподобний Джон Вiтьер помер два тижнi тому, осиротивши едину свою дитину, дiвчинку одинадцяти рокiв. Небiжчик не лишив iй майна, за винятком кiлькох книжок, оскiльки – як напевне Вам вiдомо – був вiн пастором маленькоi мiсiонерськоi церкви й отримував дуже скромну платню.