Полліанна

Наскiльки я розумiю, Джон Вiтьер був одружений на Вашiй сестрi, але, свого часу, вiн згадував, що стосунки мiж Вашими родинами були не найближчими. Разом з тим вiн гадав, що, заради пам’ятi сестри, Ви захочете взяти сироту до себе i виховати серед рiднi на Сходi. Саме тому я пишу до Вас.

Коли Ви читатимете цього листа, дiвчинка вже буде готова рушити в путь i ми будемо невимовно вдячнi Вам, якщо, у разi Вашоi згоди, Ви вiдразу нам про це повiдомите, оскiльки незабаром одне тутешне подружжя iде на Схiд: вони могли б узяти дiвчинку з собою до Бостона, а там посадити на белдiнгсвiльський потяг.

Сподiваемося на Вашу прихильну вiдповiдь.

    З повагою Джеремiя О. Вайт».

Насупившись, мiс Поллi згорнула аркуш i вклала його у конверт. Вiдповiдь вона вiдправила ще вчора, повiдомивши, що, безперечно, прийме дитину. Адже вона мала гiдно виконати свiй обов’язок, хоч би яким неприемним вiн виявився.

Нинi, сидячи з конвертом у руках, мiс Поллi полинула думками у минуле, до своеi небiжки сестри, матерi цiеi дiвчинки, i до тих часiв, коли двадцятирiчна Дженнi, наперекiр родинi, наполягла на шлюбi з молодим пастором. До неi сватався заможний джентльмен i родина вiддавала йому перевагу перед пастором, але Дженнi трималася свого. Багатий претендент вiк мав так само солiдний, як фiнансове становище, а юний пастор мав сповнену iдеалами голову, завзяту вдачу i закохане серце. Дженнi вiддала перевагу молодому, звiсна рiч.

Це означало розрив з родиною. Мiс Поллi добре пам’ятала, як усе вiдбувалося, хоча iй самiй, наймолодшiй у родинi, на той час було заледве п’ятнадцять. Батьки не схильнi були знатися з дружиною мiсiонера. Щоправда, Дженнi сама писала до них якийсь час, а свою останню дитину назвала Поллiанною на честь власних сестер, Поллi й Анни – решта дiточок iй повмирали. То був останнiй лист вiд Дженнi; а за кiлька рокiв, з малого мiстечка на Заходi, надiйшла звiстка про ii смерть – стисле, однак розпачливе повiдомлення вiд самого пастора.

У великiй родиннiй садибi, зрештою, час теж не стояв на мiсцi. Вдивляючись у долину, що розкинулася навколо пагорба, мiс Поллi, розмiрковувала про змiни, яких домiвка зазнала впродовж останнiх двадцяти п’яти рокiв.

У своi сорок жiнка лишилася сама у цiлому свiтi. Батько, мати, сестри – всi повмирали.