Полліанна

Вже котрий рiк вона едина господиня маетку й усього батькового спадку. Тi, хто вiдкрито спiвчував ii самотинi, радили завести подругу чи компаньйонку, але горда ледi не приймала нi iхнього спiвчуття, нi порад. Вiдповiдала, що вона не самотня. Їi влаштовуе вiдлюдне життя, бо вона любить спокiй i тишу. І ось тепер…

Мiс Поллi пiдвелася з крiсла, похмура, мiцно стиснувши вуста. Звiсно, вона тiшилася, що е iстинною благодiйницею, бо не тiльки усвiдомлюе свiй обов’язок, але мае силу волi достатню, щоб гiдно його виконати.

А однак… «Поллiанна»… Яке безглузде iм’я!

Роздiл 2

Старий Том i Ненсi

Ненсi драiла i замiтала «кiмнатку на горищi», особливо ретельно вичищаючи кутки. Насправдi, завзяття, з яким вона вiддавалася прибиранню, бiльшою мiрою давало вихiд ii почуттям, нiж свiдчило про бажання домогтися бездоганноi чистоти – попри покiрливий страх перед господинею, Ненсi була аж нiяк не святенниця.

– Якби оце так… та повичищати… та кутки… у ii душi, – бубонiла вона у такт рiзким поштовхам, енергiйно орудуючи щiткою.

– Атож!.. От, де треба з темних куткiв повичищати… Це ж у голову не увiбгаеш! Запроторити нещасне дитя у задушливу комiрчину на горищi… де взимку не опалюеться… i це у здоровенному будинку, де самi порожнi кiмнати. Нiкому непотрiбна дитина, каже! А нехай тобi!

Ненсi з такою силою викрутила ганчiрку, що аж у пальцях запекло.

– А я так гадаю, то не дитина нiкому не потрiбна… гм… Нiкому! Нiкому не потрiбна, а комусь, як на те, потрiбна. Авжеж… дуже потрiбна…

Деякий час вона працювала мовчки, а тодi, закiнчивши, гидливо оглянула вбогу кiмнатку.

– Що ж, справу зроблено… Себто, я свое зробила, – зiтхнула вона. – Бруду нема… Зрештою, тут нiчого нема. Бiдолашне дитя! Гарне мiсце вигадала панi для сироти, якiй бракуе рiдноi домiвки! – докинула Ненсi наостанок i вийшла, грюкнувши дверима.

– Ой! – похопилась, кусаючи губу.

А тодi буркнула:

– А менi байдуже. Тим лiпше, як вона почула. Нехай!

Згодом, уже по обiдi, Ненсi таки знайшла кiлька хвилин, щоб розпитати старого Тома, який вiд давнiх-давен працював при садибi, виполюючи бур’яни й розчищаючи дорiжки.

– Мiстере Томе, – почала вона, озирнувшись, чи, бува, нiхто не стежить. – А ви знаете, що до нас приiздить маленька дiвчинка, яка мешкатиме у мiс Поллi?

– Що? Хто? – перепитав старий, з натугою випростуючись.

– Маленька дiвчинка. Замешкае з мiс Поллi.

– Пхе! Оце пожартувала! – недовiрливо пирхнув Том. – Скажи ще, що завтра сонце сяде на сходi.