Полліанна

– Щира правда. Вона сама менi сказала, – наполягала Ненсi. – Дiвчинка ii небога i iй одинадцять рочкiв.

Старий аж рота роззявив.

– Овва!.. Стривай лишень, – пробурмотiв вiн, а тодi його бляклi очi засвiтилися нiжнiстю. – То це мусить бути… донечка мiс Дженнi. Решта з них нiхто не брав шлюбу. Атож, Ненсi, це мае бути донечка мiс Дженнi. Слава Господу у вишнiх! Подумати лишень, моi старi очi ii побачать!

– А хто була та мiс Дженнi?

– Вона була янголом небесним! – схвильовано вигукнув Том. – У старих господарiв вона була старшою дочкою.

Їй було двадцять, коли вона вийшла замiж i виiхала звiдси, багато рокiв тому. Я чув, усi ii дiти повмирали, крiм останньоi донечки. Напевне, саме вона тепер приiде.

– Їй одинадцять рокiв.

– Так, наче сходиться, – кивнув старий.

– Вона спатиме на горищi. Як тiльки отiй… – Ненсi обурено озирнулась на будинок, – як iй не сором!

Старий Том насупився. А наступноi митi вуста йому викривила гiрка посмiшка.

– Цiкаво, як мiс Поллi ладнатиме з малою, – сказав вiн.

– Гай, гай! Менi цiкаво, як мала у цьому домi ладнатиме з мiс Поллi, – вiдказала Ненсi.

Старий засмiявся.

– Боюсь, ти не залюблена у мiс Поллi…

– Наче хтось колись у неi залюблювався! – уiдливо зауважила Ненсi.

Старий Том загадково посмiхнувся. Нахилившись, вiн знову взявся до роботи.

– Ти, либонь, не в курсi щодо роману мiс Поллi, – поволi проказав вiн.

– Роман… у неi?! Нi!.. Я так думаю, тут нема щодо чого бути в курсi. Не у ii випадку.

– А, однак, було… було кохання, – покивав головою старий.

– І той парубок досi мешкае у нашому мiстечку.

– Хто?

– Не скажу. Не годиться менi про це плескати.

Том знову випростався, обличчям до будинку. У його вицвiлих синiх очах вiдбилася щира гордiсть вiдданого слуги за родину, якiй вiн залишався вiрним i яку любив упродовж кiлькох десятилiть.

– Якось не вiриться, щоб хтось та… в неi закохався, – не могла повiрити Ненсi.

Старий Том похитав головою.

– Бо ти не знаеш мiс Поллi такою, як я ii знав.

Колись вона була по-справжньому вродливою. Та й зараз могла б собi на вроду дозволити, якби хотiла.

– Вродлива? Мiс Поллi?

– Так. Якби розпустила кучерi по плечах, як колись, а не стягувала й прилизувала, як тепер, якби вбрала мереживну сукню з бiлими стрiчками та накинула на плечi квiтчасту шаль, ти сама, Ненсi, побачила б, яка вона вродлива. Мiс Поллi ж iще не стара.

– Не стара? У такому разi вона досконало вдае лiтню панi. Далебi, що так, – чмихнула Ненсi.