Полліанна

– «Свiтле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок», це все, що iй вiдомо! Я б крiзь землю провалилася вiд сорому… Отак зустрiчати едину небогу, що iде до тебе через увесь континент!

Наступного дня, за двадцять четверта, Тiмотi й Ненсi виiхали маленьким екiпажем, щоб зустрiти гостю. Про Тiмотi, сина старого Тома, у мiстечку казали, що, коли його батько е правою рукою мiс Поллi, то Тiмотi, щонаменше, ii лiва рука.

Тiмотi мав добру вдачу i показний вигляд. З Ненсi вони дуже швидко заприязнилися.

Проте сьогоднi дiвчинi було не до звичних балачок з Тiмотi – вона цiлковито зосередилася на вiдповiдальному дорученнi, а щойно вони дiсталися станцii, одразу побiгла на перон.

Раз по раз Ненсi повторювала подумки: «Свiтле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок». Знову й знову намагалася вона уявити собi, яка насправдi та Поллiанна.

– Для неi самоi було б краще виявитися розважливою дiвчинкою, що не впускае ножi на пiдлогу й не грюкае дверима, – зiтхнула Ненсi до Тiмотi, що теж приеднався до неi.

– Бо, як нi, то хто й зна, яким боком нам усiм це вилiзе, – криво всмiхнувся Тiмотi. – Уяви собi лишень: мiс Поллi й галасливе дiвчисько! Нехай Господь милуе!.. А вже й потяг чути!

– Ох, Тiмотi, жорстоко було мене вирядити на цю справу, – раптом розхвилювалася Ненсi й кинулася до невеличкого гурту пасажирiв, що вийшли з потяга.

Майже одразу Ненсi побачила ii, худорляве дiвчатко у солом’яному капелюшку i картатiй червонiй сукенцi. Русяве волосся двома цупко сплетеними косами лежало на спинi.

Радiсне веснянкувате личко крутилося навсiбiч, когось видивляючись.

Ненсi рушила до малоi, щойно минула раптова слабкiсть у колiнах. Дiвчинка на той час залишилася на перонi сама.

– Ви мiс… Поллiанна? – пробелькотала Ненсi запитання, а вже наступноi митi задихалася у палких обiймах – двi тоненькi ручки цупко сплелися у неi на шиi.

– Ох, яка я щаслива, щаслива, щаслива, що бачу вас! – задзвенiв радiсний голосочок просто iй у вухо. – Звiсно, я Поллiанна, i яка ж я щаслива, що ви зустрiли мене! Я так i сподiвалася!

– Ви… сподiвалися? – спантеличено перепитала Ненсi, поправляючи на собi капелюшка, здивована тим, як Поллiанна могла взагалi знати про ii iснування.

– Ви чекали, що саме я вас зустрiну?

– Авжеж, я всю дорогу намагалася уявити собi, яка ви е, – пританцьовувала дiвчинка навшпиньки й оглядала ошелешену Ненсi з голови до нiг. – А тепер я вже знаю, i я щаслива, що ви така, як ви е.