Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Почувши у сусiдки нелюдський вереск, вона зупинилася: «Це ж, мабуть, когось б’ють. Треба йти боронити!»

Тут i дитина ii, яка ще не вмiла й говорити, почала тихо квилити з жалю, що комусь чинять кривду й бiль.

Кукулина глянула на дорогу, на сонце, що вже пiдбилося вгору (шкода iй було часу, бо дуже працьовита була), однак спiвчуття перемогло. Йде до сусiдки, а в неi дверi зачиненi.

– Сусiдко! – гукае. – А хто це там волае так?

А жiнка:

– Не ваше дiло! Йдiть собi своею дорогою!

Кукулина на це:

– Сусiдко! – гукае знов.

А жiнка:

– Такий вiн мiй, той пiдкидьок, як лихий вiтер, що по полю гасае!

– Хоч би й не ваш був – та не бийте так, бо тяжко слухати цей крик.

А Марися починала вже плакати щораз жалiснiше.

Жiнка розiзлилась:

– Ти ба, яка милосердна!.. Заступниця знайшлася! Іди, звiдки прийшла, не пхай носа в чужi дверi, бо причинять тобi!

Прикро було Кукулинi почути таку вiдповiдь, але як у хатi затихло, вона подумала собi: «Ну й нехай! Мало що скаже людина зозла, хiба це треба пам’ятати! Добре, що вже затихло».

І пiшла.

Тимчасом краснолюдки почули крик свого Пiдземка i кажуть:

– Бiда! Нема ради – треба йти рятувати!

Не минуло й кiлька хвилин, i тут у хатi сталося диво. Вилазять з-пiд печi маленькi чоловiчки в жовтих i зелених жупанцях, кожний тримае в руцi червону шапочку i низенько кланяеться жiнцi та просить, щоб вiдпустила iхнього товариша, а вони насиплють iй у запаску стiльки грошей, скiльки зможе втримати.

Як почула жiнка про грошi – одразу ж серце ii зм’якло, але тут сусiдка шепоче iй на вухо:

– Не пускайте його, кумо, з доброi волi, заради Бога! Бо вони не повернуть вашого синочка, а отi грошi – то просто порохнява i все!

Тодi жiнка:

– Ану геть звiдси! Вiддайте мого хлопчика, а ваших грошей менi не треба! Тiкайте хутчiй, бо всiй компанii дiстанеться!

Краснолюдки прищулили вуха i шасть пiд пiч один за одним! А жiнка вхопила Пiдземка за вухо та й на смiття.

Пiдземок заверещав, як кошеня, коли кинуть його на землю, – не стiльки з болю, скiльки зi страху, бо не знав, що з ним тут буде.

У цю мить Кукулина озирнулася.

Дивиться – лежить той бiдолаха на смiтнику i плаче.

Жiнка пiдiйшла, втерла йому сльози, ласкаво заговорила, вiдломила зi свого снiданку шматок хлiба i тицьнула йому в руку. Тодi вирвала жмут зеленоi травички i пiдстелила, щоби малому було сухо та чисто.