Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Пiдземок страшенно розгнiвався i каже:

– Свiтиш ти менi – засвiчу i я тобi!

Сказавши це, викресав огню, закурив люльку i, пустивши великий клубок диму, сплюнув та й подався геть.

Тим часом Пiдземковi вже страшенно захотiлося iсти. Дивиться, розглядаеться, чим би пiдкрiпитись. Аж бачить – щось лежить у моховi. А це був той самий горбок, на якому Кошалек-Опалек визначав сторони свiту i мiряв дорогу весни.

Дивиться Пiдземок – щось кругле лежить. Думае: «Яйце!»

А то була та земна куля, яку вчений муж зробив з вапна.

«Якесь особливе яйце, – думае Пiдземок. – Кроти порили чи що?»

Розтовк – а це вапно! Цього вже було занадто. Розгнiваний, розлiгся на землi, пiдклав руку пiд голову i заснув.

Ще далеко було до ранку, i свiтанок ледве посрiблив край неба, коли Пiдземок почув над собою якийсь шум.

Прокинувся, сiв, протер очi, дивиться, а то летять лелеки. З-за моря летять, з-за синього. На срiбних крилах – вiдблиск зiрницi, й у тихому повiтрi, широким летом летять до своiх старих гнiзд.

«От же пощастило менi, – подумав Пiдземок. – Авжеж, на таких крилах куди швидше доберешся, анiж пiшки».

Тiльки вiн так подумав – аж тут лелеки появилися над пагорком, де вiн стояв. Сповiльнили свiй швидкий лет i опустилися низько. Пiдземок приловчився, скочив на першого скраю, обхопив руками його шию, п’ятами стиснув боки, схилився, як вершник, коли пускае коня галопом, i полетiв попереду ключа.

Ледве перелетiли вони долину i ту рiчку, що пливла пiд заграву, граючи рожевими вiдблисками, як Пiдземок почав щось мiркувати, неначе пригадувати.

Побачив вигiн, ставок, межовi копцi, польовi грушi, село, що тяглося двома рядами хат, клунь, повiток, – усе це було йому наче знайоме.

І аж сторопiв, неначе полуда спала йому з очей. Угледiв хату на краю лiсу посеред берiз, перед хатою – смiтник, розгребений курми, побачив нову мiтлу перед порогом. Протер очi, сплюнув – ти ба! Хата, берези, смiтник i мiтла – усе знайоме. Пiдземковi аж мороз пiшов по спинi.

Без сумнiву, це була та сама хата, де вiн, як пiдкидьок, лежав у колисцi i виiдав страву з горщикiв, i той самий смiтник, на який його побитого викинули.

– Тпрру! Тпрру! – гукнув Пiдземок на лелеку, як на коня. Та лелека, побачивши на стрiсi свое старе гнiздо, почав весело клекотiти i, полишаючи своiх товаришiв далеко позаду, помчав просто на ту хату.

Бiдолашний Пiдземок згорбився, як мiг, став ще меншим, нiж був, i притиснувся до шиi лелеки.