Таємна водичка. Дитяча казка

– Рятуйте, дощ! – несподiвано скрикнув тиранозаврик. Обернувся i побачив будиночок iз конструктора. Майнув усередину i за мить обережно виглянув у вiкно.

– Привiт, усiм! Будемо знайомитися? – сказав радiсно.

– Ти бiгаеш i розмовляеш! – здивовано мовив Вiталiк. Наблизився i нахилився, щоб краще роздивитися його.

– Так, – погодився тиранозаврик. Вiн залишив свою схованку i досить спритно видряпався на плече хлопчику.

– Як добре, що я можу говорити з тобою, – усмiхнувся Тира i обiйняв його маленькими лапками.

– Жива водичка! – захоплено вигукнув Вiталiк. – Дiйсно жива! Я хочу, щоб ми ii так i назвали.

– Гарна назва, – сказала мама.

– Чому в зеленiй колбочцi?

– Це колiр життя, – пояснив тато. – Зеленi рослинки дають нам кисень, яким дихаемо.

– А водичка в зеленiй колбочцi дае життя iграшкам, – здогадався син.

Вiн обвiв поглядом кiмнату. Ведмедик, зайчик, котик, iншi великi й малi тваринки, виготовленi на радiсть дiтям, здавалося, спостерiгали за ними з поличок. Армiя iграшкових вояк вiдпочивала пiсля бойових дiй.

Неподалiк, наче на парадi, вишикувалися машинки. Почесне мiсце попереду займав срiблястий джип.

– Ось хто оживе наступний! – сказав хлопчик i взяв улюблену машинку. – Я хочу це зробити сам, – звернувся до тата.

– Добре.

Вiталiк поклав машинку на килим i крапнув водичкою. Запрацював мотор i срiблястий джипик поiхав кiмнатою, набираючи швидкiсть. Промчав пiд столом, повз диван i книжну шафу. Зробив кiлька кругiв навколо Вiталiка та рiзко загальмував.

– Вирушаемо патрулювати вулицi? – мовив джип.

– І ти говориш?!

– Безперечно, – вiдповiв той. – Тiльки не знаю, як менi це вдаеться.

– І я дивуюся, що можу говорити, – сказав тиранозаврик Тира. Пiдiйшов до машинки i вилiз на капот. – Тут зручно. Пiзнiше покатаемося удвох.

Вiталiк пiдiйшов до книжноi шафи. Поруч iз рiзноманiтною дитячою лiтературою знаходились книги, якi зацiкавили б i дорослих: про космос, нашу землю, про тварин, мешканцiв морiв i океанiв, вiйськова енциклопедiя.

До однiеi iз книг притулилося руде левеня – м’яка iграшка. Мабуть, хотiло пiд-слухати мову лiтер i дiзнатися, що там написане. Великi склянi оченята готовi були дивуватися усьому новому i пiзнавати свiт в усiх його барвах.

– Лео, ти – чудовий охоронець, – звернувся до нього Вiталiк. – Втомився сидiти нерухомо цiлий день? Пропоную розiм’яти лапки.

Левеня мовчало i дивилося кудись у далечiнь. Тодi хлопчик дiстав iграшку i поклав на килим.