Таємна водичка. Дитяча казка

Кiлька краплин iз зеленоi колбочки торкнулися гриви. Тiеi ж митi левеня пiдвелося на лапи, солодко позiхнуло й покрутило хвостиком.

– Мое шанування, – привiталося ввiчливо.

Левеня i хлопчик зачаровано дивились одне на одного.

– Сiдай верхи, покатаю, – запропонував рудий улюбленець.

– Ти невеличкий, трiшки бiльший за котика, – мовив Вiталiк. – Як зможеш мене повезти?

Левеня замислилося й почухало лапкою за вушком.

– У пригодi стане водичка з синьоi колбочки, – пiдказав тато.

– Вона збiльшить мого Лео! – здогадався син.

Без вагання хлопчик дiстав колбочку та крапнув на ожившу iграшку. Левеня смiшно зморщилося, повiльно пiдвелося на лапи й почало рости. Незабаром посеред кiмнати стояв справжнiй лев. Вiн потрусив пишною гривою i голосно загарчав. Задрижжали шибки у вiкнах. Усi закрили руками вуха, а тиранозаврик забiг за будиночок.

– Тепер обов’язково покатаю, – запевнив лев i лiг на пiдлогу.

Хлопчик пiдiйшов до нього та торкнувся блискучоi шерстi. Задоволений, подивився на батькiв.

Цар звiрiв ступав поважно, iнодi легенько пiдстрибуючи. Хлопчик тримав вожжики i радiсно дивився навкруги. Таке може хiба що наснитись. Але все вiдбувалося насправдi. І це подобалося Вiталiку ще бiльше.

– Назвемо цю водичку велика, – запропонував вiн i зiстрибнув на пiдлогу. Став поруч з Лео i обiйняв за шию.

– Гаразд, – погодився тато.

– Я знаю, чому вона у синiй колбочцi… – мовив син i глянув у вiкно. – Он небо – сине i велике. А ця водичка збiльшуе моi iграшки. Залишилася остання таемниця.

– Тобi пiд силу ii розгадати.

Вiталiк, розмiрковуючи, тримав у руках третю колбочку. Потiм рiшуче наблизився до Лео i блискуча крапелька заплуталася у гривi звiра.

Лев поклав голову на мiцнi лапи й заплющив очi. Одразу вiн почав зменшуватися.

– Невже заснув? – здивувався хлопчик й присiв поруч.

Та рудий друг не вимовив i слова.

Ще одна крапелька збiгла по капоту срiблястого джипика. Вiталiк спробував пiдштовхнути машинку. Вона трохи проiхала й зупинилася. Мить – i тиранозаврик теж завмер.

– Все повернулося на своi мiсця, – сказала мама.

– Іграшкова водичка! – зрадiв Вiталiк. – Так i назвемо ii. Чудовий подарунок!

– Цi водички добрi й розумнi, – сказав тато. – Іграшки, що ожили, захищатимуть тебе i будуть вiрними друзями.