Таємниця святого посоха

Андрiйко сiпнувся уперед i примружився: тiнi набули реальних обрисiв i не менш реальних рухiв. Рухiв затятоi бiйки. Жодних покемонiв у нiй видно не було. Але вiд того реальна картина не ставала бiльш реальною.

Бо хiба ж можна вважати за таку напад чотирьох бевзiв на… казкового Святого Миколая! Взаправдiшнього! З бiлою бородою. У довгому червоному каптанi, перехопленому широким паском. В не менш червоному ковпаку й з довгим посохом у руцi.

Саме цим посохом вiн вiдбивався вiд бевзiв зi спритнiстю справжнього бiйця кун-фу.

Ото так Святий Миколай!

Андрiйко навiть головою затрусив, засовуючи смартфон якнайглибше у кишеню. Шморгнув носом i, ховаючись за кущами та стовбурами дерев, почав пiдкрадатися до мiсця надзвичайноi подii. Такого ще його мiсто не бачило! Напад на Святого Миколая в самому центрi Миколаева! Буде що друзям розповiсти. Це вам не в Pokemon Go бавитися!

– Ух! Ух!.. Тьох!.. Гуп… гуп…

Кремезнi чоловiки в камуфляжах i з цiпками в руках крутилися навколо святого. Але iхне причандалля було коротшим, нiж його посох.

Тож вони нiяк не могли дiстатися до довготелесоi й на диво гнучкоi постатi. Якiй не заважав навiть недолугий каптан.

– Гуп! Гуп… Хрясь!..

Одному з чоловiкiв втрапило по його цiпку й вiн на мить завмер. А потiм поточився ще й назад вiд точного удару довжелезноi ноги. Посковзнувся на мокрому снiгу й впав на спину.

Але трое хулiганiв, що залишилися, потроiли швидкiсть своiх рухiв. Святий Миколай теж. Руки, ноги, цiпки, посох – усе це вiд швидкостi злилося в подобу якогось туману, що оточив бешкетникiв.

– Вiддай!.. А, ну, вiддавай!

Отой задирака, що було впав, пiдхопився й знову кинувся у бiйку. Навiть вiйськового картуза, що впав, не пiдiбрав. Лише головою стриженою метельнув, закидаючи убiк великий оселедець. Аби не заважав, значить.

Нi, не вистоiть Миколай! Поб’ють його харцизяки! Допомогти треба. Тiльки спочатку полiцiю викликати.

Андрiйко знову вихопив з кишенi смартфон.

– Алло! – дихнув на нього парою з роту. – Алло! Полiцiя?… Допоможiть! Тут дядьки Святого Миколая б’ють! Майже на березi, на Набережнiй.

Бiля Інгульського мосту. Десь навпроти пам’ятника Пушкiну. Хто?… Я – хто?… Та приiздiть швидше!!! Нi, не жартую!..

Андрiйко не помiтив, що вже мало не кричить на увесь Дикий Сад. Одначе, це помiтив це дехто iнший. Отой чолов’яга з козацьким оселедцем, що отримав прочухана вiд святого.

– Агов! – призупинився вiн i загорлав до Андрiйка. – Анумо, бiжи звiдси, пацан! А то вуха надеру.