Таємниця святого посоха

Мама теж до нього на вiйну iздила. Волонтером. Тож ми з Петрусем звикли.

– Зрозумiло. Ну, що ж, поiхали до Петруся твого. Заодно подивимось, як вiн з тобою вправляеться.

Доiхали швидко. До Андрiйчиного будинку на Спаськiй було зовсiм поряд. Якщо автiвкою iхати. Дверi хлопець вiдчинив своiм ключем. В Петровiй кiмнатi негучно спiвав «Океан Ельзи». А сам вiн на кухнi розмовляв з кимось телефоном.

– Андрiю? – гукнув, почувши як грюкнуло в прихожiй. – Це ти, чортеня? А я вже хвилюватися почав. Зателефонувати не можна, чи що? Давай, роздягайся, вечеряти будемо.

– Це квартира Коваленкiв? – кахикнув полiцейський.

Розгублений Петрусь визирнув в прихожу. Побачив похнюпленого брата й копа.

– Я передзвоню, – стривожено мовив у мобiлку. – Що сталося?

– Та все нормально, пане Петре, – мовив полiцейський, задоволеним поглядом снуючи по охайно прибранiй квартирi. – Тут он який трапунок трапився…

І коротко розповiв про бiйку в Дикому Саду.

– Коротше, дякую вам за брата. Смiливий i кмiтливий боець росте.

Петрусь в усмiшцi аж розплився вiд задоволення. А потiм вони вдвох сидiли на старому диванi й Андрiйко, захлинаючись, ще раз оповiдав Петрусевi про подii цього грудневого вечора.

– От тiльки полiцiя, здаеться, менi не повiрила, коли я про блискавки з посоху розповiв. А ти менi вiриш?

– Я тобi, дружище брате, звiсно, завжди вiрю, але… – спробував зупинити молодшого Петрусь.

– І ти теж!.. А Бруд отой дивакуватий взагалi чогось виляти почав: не було, каже, нiякого посоху. Ну, я вам доведу! Я вам покажу! Усiм!

Глава третя.

Андрiйко затявся. Першою його думкою наступного ранку було те, що йому нiхто не вiрить. Навiть рiдний брат. І було ще щось. Смутне, тривожне, щось таке, що вiн бачив та чув, але не усвiдомив.

Але хлопець вiдкинув геть оте смутне й тривожне. Так йому старший брат завжди радив. Не думай, казав, про погане, щоб його зайвий раз не притягувати. Так вiн i робив. Бо вiрив старшому брату. На вiдмiну вiд того.

Мамi, звiсно, вони нiчого про випадок у Дикому Саду телефоном не сказали.

…І Андрiйко щосили погнав вiд себе поганючi думки.

Вiн стояв бiля деревини з опаленою корою, що ще трохи пахла димом. Саме звiдси вiн вирiшив розпочати свое власне розслiдування. Сире повiтря було холоднiшим, нiж учора, i сколочена трава на мiсцi бiйки взялося крижаними грудками.