Таємниця святого посоха

– Бiдна дитина! – врештi решт, кахикнув Бiссарiон Іванович. – Перехвилювався хлопчик. Дуже, дуже емоцiйна дитина.

І потягнувся було до Андрiйка своею довгою, наче щупальце, рукою, аби погладити його по головi. Але той сiпнувся убiк.

– Ну, чого ви!? Чого ви брешете?! Чого не вiрите? Адже був, був посох!..

– Бiдна дитина! – повторив пан Бруд. – Їi додому термiново доставити треба. О! – зиркнув у вiконце. – Вже й таксi мое приiхало. Тож я, з вашого дозволу…

І, миттево схопивши каптан, почав вибиратися з патрульноi автiвки.

– Куди?! – вигукнув полiцейський чоловiк. – А протокол? А матерiальнi збитки у виглядi подарункiв?

– Нi, нi!.. Я жодних претензiй нi до кого не маю. А збитки? Що збитки? В лантусi вже майже нiчого й не було. Я всi подарунки вже майже й роздарував. А з подарунковою фiрмою я сам розберуся. Не треба поважну фiрму полiцiею лякати. А хлопчика, – вигукнув вiн, вже ляскаючи дверцятами таксi, – додому, додому термiново треба!

Жовта машина зiрвалася з мiсця й зникла в холодному бузковому присмерку, хижо блимаючи червоними габаритами.

– Ну, як же… – розгублено мовив полiцейський чоловiк. – А протокол пiдписати?

– Ти де живеш? – нахилилася полiцейська жiнка до Андрiйка.

– Та тут, недалеко. На Спаськiй.

– Нiчого собi, недалеко! Ми зараз пiдвеземо тебе.

– Батькам краще зателефонуй, – невдоволено буркнув чоловiк. – А то вже й темно, а вони анiчичирк. І, взагалi, як в школах – карантин, то дитина мае вдома карантинити, а не по вулицях вештатись.

– Батьки, мабуть, хвилюються, Андрiйко? – спитала жiнка.

– Немае батькiв зараз, – буркнув хлопець. – Я з братом зараз живу. Зi старшим.

– Отакоi! А де ж вони?

– В Киевi.

– А чого це вони там?

В Андрiйка, який ще не вiдiйшов вiд останнiх подiй та нахабного звинувачення у брехнi, настрiй взагалi упав нижче плiнтуса.

– Татка поранили. На Донбасi. Важко. Вiн у Киевi в шпиталi лежить. А мама до нього поiхала.

Полiцейська жiнка обiйняла хлопця, притискаючи його до себе.

– А… а ви менi вiрите? Про посох? Що вiн блискавками стрiляв?

Полiцейський чоловiк зiтхнув згорьовано.

– Отаке от… А брату нашому скiльки? – запитав.

– Вiсiмнадцять. Вiн в унiверситетi, на першому курсi. В цьому роцi поступив.

– І на кого вчиться?

– На перекладача.

– А батьки ким працюють?

– Мама – лiкар. Татко – рибалка. Був. Поки добровольцем воювати не пiшов.