Таємниця святого посоха

Вiдомий артист, все ж таки. А тут в мене квартира. Я сам родом з Миколаева.

Бiссарiон Іванович Бруд скривився, наче був незадоволений тим, що вiн родом з цього давнього кiммерiйського мiста.

Взагалi, коли вiн зiрвав свою чарiвну бороду й перетворився на звичайну людину, то вiдразу став чимось не подобатися Андрiйковi. Обличчям, може? Тонкогубим, з бровами, кинутими в розлiт над якимись трикутними очима. Наче в дракона-покемона Гаярдоса.

Вiн i тiлом своiм худезним був на нього схожий. Бо було в ньому щось змiiне.

Наче малий Драгонейр, вирiс i перетворився на дорослого роздратованого чоловiка. «Невже всi дiти, коли зростають, отак змiнюються?» – чомусь подумав Андрiйко i здригнувся вiд раптового доторку.

– Все, все, – стурбовано погладила його по плечу полiцейська жiнка. – Не лякайся. Все скiнчилося. Ти пий, пий чайок-то. Он як тремтиш.

Хлопець сидiв на задньому сидiннi патрульноi автiвки, обома руками тримаючи кришку термоса iз запашним мiцним чаем. Поряд з ним лежав червоний каптан Святого Миколая.

Пан Бруд в теплому спортивному костюмi незадоволено совався на передньому сидiннi. Полiцейський чоловiк складав протокол.

– Н-ну, я йду, а там – покемон, а тут бачу – вони його б’ють, – i досi цокочучи зубами, вдесяте повторив невiдомо для кого Андрiйко.

– Ти пий, пий чайок-то, – вдесяте повторила й полiцейська жiнка, ласкаво зиркаючи на вкрай переляканого хлопця.

– А чого ж ти сам туди полiз-то? А якби й тебе разом з покемоном твоiм побили? – запитально пробурмотiв полiцейський чоловiк, заповнюючи десятий, мабуть, аркуш протоколу.

– Так Святий же Миколай… – жалiсно шморгнув носом Андрiйко. – Свято же. Подарунки.

– Так! – раптом пожвавiшав Бiссарiон Іванович. – Подарунки! Звiсно, що подарунки! Цiлий лантух. Цi хулiгани забрали в мене лантух з подарунками. От що iм треба було! А менi й невтямки!..

– Який такий лантух?! – здивувався iззаду Андрiйко. – Не було там жодного лантуха! А от посох був!

– Який посох? – в один голос спитали полiцейськi.

– Так! Який такий посох? – приеднався до них i Бiссарiон Іванович.

– Ну, як же! – зовсiм вже вразився Андрiйко. – Ну, той… довгий такий… вiн ще блискавками стрiлявся. Ледь мене не поцiлив.

– Посох? Блискавками стрiлявся?

– Та нi! Бiссарiон Іванович з нього вистрiлив. А я поряд був.

В автiвцi настала тривала мовчанка. Пан Бруд дивним поглядом свердлив Андрiйку з дзеркала заднього виду. Наче погляд i пан Бруд раптом окремо iснувати стали. Аж моторошно.