Чарівник країни Оз

Вони веселилися й танцювали. П’ятеро маленьких скрипалiв самозабутньо цигикали на скрипках. Хтось смiявся, хтось спiвав, а збоку довгий стiл аж угинався вiд усiляких ласощiв: соковитих фруктiв та ядряних горiхiв, усiляких пирогiв, кренделiв та iнших рiзних пундикiв.

Присутнi радо привiтали Доротi, запросили до вечерi. Садиба ця належала одному з найзаможнiших жвакунiв. Вiн саме зiбрав усiх сусiдiв та приятелiв – вiдсвяткувати звiльнення вiд ярма Лихоi Вiдьми.

Зголоднiла Доротi ситно повечеряла усмак, пригощав ii сам господар на iм’я Бок.

А потiм, сидячи у м’якому крiслi, вона з цiкавiстю спостерiгала за запальними танками жвакунiв.

А Бок, угледiвши на ногах у Доротi срiбнi черевички, не утримався й гречно зауважив:

– Ви, мабуть, велика чарiвниця.

– Чому ви так вважаете? – здивувалася дiвчинка.

– Бо на ногах у вас срiбнi черевички, отже, саме ви здолали Лиху Вiдьму. До того ж на вашiй сукнi бiле тло, а це колiр, який вибирають лише чарiвницi.

– Насправдi моя сукня – картата, себто на бiлому – блакитнi клiтинки, – заперечила Доротi, розгладжуючи бганки на сукнi.

– Дуже люб’язно з вашого боку, – зазначив Бок, – адже блакитний – то колiр жвакунiв, а бiлий – чаклунiв. Отож вiдразу видно, що ви – чаклунка, але добра…

Що на це сказати, Доротi не знала, бо, здаеться, всi чомусь гадали, що вона чарiвниця, тодi як сама вона твердо знала: вона – звичайнiсiньке дiвча, що його випадково занесло буревiем до цього чужого краю…

Коли Доротi втомилася споглядати веселощi, Бок запросив ii у дiм, де ii вiдвели до затишноi спочивальнi з м’яким лiжечком i блакитними простирадлами, i Доротi спочивала у ньому до самого ранку.

А Тото дрiмав поруч, згорнувшись калачиком, на блакитному килимку.

За щедрим снiданком Доротi спостерiгала за малям-жвакуном, яке гралося з Тото. Воно смикало песика за хвостик, гукало та заливалося смiхом, що вельми тiшило й дiвчинку.

Тото взагалi викликав великий подив у тутешнiх мешканцiв, вони досi не бачили жодного песика.

– А чи далеко до Смарагдового мiста? – запитала Доротi.

– Хтозна… – насупив брови Бок. – Сам я там нiколи не бував. Людям узагалi краще триматися вiд володiнь Оза подалi, звiсно, якщо у них немае справ до великого чарiвника. Єдине, що менi вiдомо, так це те, що шлях до Смарагдового мiста далекий i знадобиться не один день.