Чарівник країни Оз

Доротi, ретельно умившись, одягла свiжу сукню, а на голову – рожевий капелюшок вiд сонця, а стрiчки зав’язала пiд пiдборiддям. А ще взяла кошик, поклала туди пiвхлiбини й накрила згори бiлою серветкою. Потiм подивилася на ноги – лишенько, якi ж у неi старi й зношенi черевики…

– Довгоi дороги вони точно не витримають, Тото, – зiтхнула вона.

А песик заглянув дiвчинцi в обличчя своiми чорними намистинами оченят й помахав хвостиком, нiби пiдтвердив, що добре ii розумiе.

І тут Доротi помiтила на ослонi срiбнi черевички, в яких ранiше хизувалася Вiдьма Сходу.

– Цiкаво, а чи пiдiйдуть вони менi… Як ти гадаеш? Добрi черевички – найнеобхiднiша рiч у дорозi. А цi, схоже, ще довго не зносяться…

Вона скинула своi старi й примiрила новi, срiбнi. Дивина – вони були по нозi, наче на неi шитi!

– Ну що ж, ходiмо, Тото, – сказала дiвчинка i взяла в руки кошик. – Пiдемо до Смарагдового мiста, а там i попросимо Великого Оза повернути нас додому, до Канзасу… Згода?

Доротi замкнула дверi на ключ i дбайливо сховала його в кишеньку сукнi.

Звiдси в рiзних напрямках вело кiлька дорiг, та знайти потрiбну на роздорiжжi було просто, адже вона була вибру-у кована жовтою цеглою. І незабаром срiбнi черевички дiвчинки вже жваво цокотiли по жовтiй брукiвцi.

Яскраво сяяло сонечко, щедро спiвали пташки. І Доротi почувалася зовсiм не так, як, здаеться, мала б почуватися маленька дiвчинка, яку вiтром занесло далеко вiд рiдноi домiвки у краi чужi та невiдомi.

Доротi була приемно вражена мальовничими краевидами, що вiдкривалися довкола. Обабiч дороги тяглися охайнi парканчики, пiд колiр блакитного неба, за якими вид-нiлися тучнi лани та усiляка городина. Вочевидь, жвакуни були добрi хлiбороби, от i врожаi у них були багатi. Час вiд часу вздовж дороги траплялися обiйстя, i з осель виходили мешканцi, щоб привiтати Доротi, й низько iй вклонялися, бо всiх облетiла звiстка, що завдяки iй Лихоi Вiдьми вже немае на свiтi – отже, вони тепер вiльнi! Помешкання жва-кунiв мали незвичний вигляд, бо всi хатинки були круглi, а дах пiднiмався високою макiвкою.

Наближався вечiр, коли Доротi вiдчула, що добряче натомилася вiд довгоi дороги, й стала роздумувати, де б заночувати. І тут вона угледiла будинок помiтно бiльший за iншi. На зеленому лужку перед ним вона побачила юрбу людей.