Чарівник країни Оз

У нас тут край багатий та ситний та на своему шляху зустрiнете й iншi краi – непривiтнi й небезпечнi…

Ця звiстка дещо занепокоiла Доротi, але вона добре розумiла, що лише Великий Оз може допомогти iй повернутися додому до Канзасу, i тому твердо вирiшила не падати духом i продовжити мандри.

Вона тепло попрощалася з гостинними господарями та знову вирушила в путь дорогою, брукованою жовтою цеглою. Пройшла вона чимало, але врештi-решт втомилася i сiла перепочити на жердину огорожi. За огорожею, куди сягало око, простягалося кукурудзяне поле, а неподалiк на високiй жердинi виднiлося опудало – розлякувати пташок, охочих до зрiлого зерна.

Доротi пiдперла рукою пiдборiддя i придивилася уважнiше. Головою опудаловi правила велика торбина, щiльно напхана соломою, на якiй хтось намалював очi, нiс та рота – що мало зображати обличчя. На макiвцi було прилаштовано зношеного блакитного капелюха, що, вочевидь, належав якомусь жвакуну, а за тулуб правив лантух, напханий соломою, на який начепили блакитну одежину (у подiбнiй ходили тут усi), тiльки геть зношену та вицвi-лу на сонцi.

На ногах були старi шкарбани з блакитними халявками, схожу взувачку тут носили всi чоловiки. А над високим кукурудзинням опудало трималося завдяки жердинi, що пiдпирала його ззаду.

Доротi з цiкавiстю розглядала потiшно розмальовану пику, аж раптом iй здалося, нiби опудало одним оком iй лукаво пiдморгнуло! Спершу вона подумала, що то iй привидiлося, адже в Канзасi вона зроду такого не бачила.

Та коли опудало ще й привiтно кивнуло iй головою, вона протерла очi, зiскочила з огорожi й пiдiйшла ближче. Тото вже бiгав колами навкруги опудала i дзвiнко гавкав.

– Добридень! – почувся хриплуватий голос.

– Це ви до мене? – здивувалася дiвчинка.

– Авжеж, – вiдгукнувся Опудало. – Як ся маете?

– Дякую! Цiлком добре, – чемно вiдповiла Доротi. – А як вам ведеться?

– Та не дуже добре, – кисло посмiхнувся Опудало, – бо не надто велика радiсть – стовбичити посеред поля день i нiч та розлякувати нахабне птаство.

– А чому б вам не злiзти на землю? – спитала Доротi.

– І радий був би – та жердина не пускае. От якби ви люб’язно допомогли б менi – я був би вам вельми вдячний.

Доротi пiдняла руки й зсадила Опудала, оскiльки вiн був набитий соломою, тож легкий навiть для дiвчинки.

– Щиро дякую, – сказав Опудало, опинившись на землi.