Чарівник країни Оз

– Почуваюся просто новою людиною!

Доротi було чудно слухати, що солом’яне опудало вмiе розмовляти, i не менш дивно бачити, як воно кланяеться i зараз iде поруч.

– Хто ви i куди прямуете? – запитав Опудало, потягнувшись та позiхнувши.

– Звати мене Доротi, – вiдповiла дiвчинка, – а йду я до Смарагдового мiста попрохати Великого Оза, щоб вiн допомiг менi повернутися додому в Канзас.

– А де це – Смарагдове мiсто? – запитав Опудало. – І хто такий Оз?

– Хiба ви не знаете? – вразилася дiвчинка.

– Не знаю. Анiчогiсiнько. Я ж, бачте, набитий соломою, а в кого у головi солома – той клепок не мае, – вiдповiв вiн сумовито.

– Ой, вибачте. Менi прикро це чути…

– А от як ви гадаете, – пожвавiшав Опудало, – може, й менi з вами пiти до Смарагдового мiста? А раптом Великий Оз дасть менi трохи клепок?

– Чого не знаю, того не знаю, – знизала плечима Доротi. – Але у будь-якому разi, якщо ви пiдете зi мною i якщо Оз вам клепок таки дасть – гiрше вiд того вам не стане.

– Це таки правда, – погодився Опудало. – Бачте-но, – довiрився вiн, – хоч я увесь – вiд голови до нiг – набитий соломою, та болю не вiдчуваю. Наступить менi хтось на ногу чи штриконе шпилькою – я цього можу й не помiтити. А от що мене дратуе – то це коли мене вважають дурнем набитим. Як же менi з головою, набитою соломою, без мiзкiв, набратися розуму, як у вас?

– Я вас розумiю, – сказала Доротi, вiдчуваючи щирий жаль до нього. – Що ж, якщо ви пiдете зi мною, то я попрошу Оза допомогти вам, наскiльки це можливо.

– Дякую, – зворушено промовив той.

Отак вони й повернулися на дорогу.

Доротi допомогла Опудаловi перелiзти через огорожу, i вони разом закрокували жовтою цегляною дорогою до Смарагдового мiста.

А Тото вiд нового попутника спершу був не у захватi. Вiн все обнюхував солом’яника – чи не завелися, бодай, у соломi щури, i час вiд часу погрозливо гарчав.

– Не звертайте на нього уваги, – заспокоiла Доротi попутника.

– А я й не боюсь, – обiзвався Опудало. – Навiть якщо i вкусить – солом’яниковi байдуже. Дозвольте, я понесу ваш кошик. Менi зовсiм неважко, адже я не знаю втоми. По секрету скажу вам, – продовжував вiн дорогою, – з-помiж усього на свiтi боюсь я лише одного…

– Невже отого фермера, що вас зробив? – припустила Доротi.

– Нi, – вiдповiв Опудало, – палаючого сiрника!

Глава 4.