Чарівник країни Оз

Через лiс

Через якусь годину дорога стала нiкудишня – самi вибоiни та ковбанi, й Опудало час вiд часу спотикався об уламки цеглин, якi тут стирчали урiзнобiч. Дiйсно, подекуди вимивини на дорозi траплялися такi великi, що Тото доводилося iх перестрибувати, а Доротi – обходити узбiччям. А от щодо Опудала, якому таки бракувало мiзкiв, кожного разу зробивши крок, вiн гепався щосили у баюру. Заби-тися-то не забивався, однак щоразу Доротi доводилося його витягати, ставити на ноги, притiм вiн перший смiявся над своiми невдачами, що спiткали його ледве не на кожному кроцi.

Поодинокi ферми, що коли-не-коли зустрiчалися iм дорогою, були вже далеко не такi доглянутi, як тi, що лишилися позаду. Оселi траплялися все рiдше, а плодових дерев i взагалi обмаль, i чим далi, тим бiльш вiдлюдними й понурими виглядали тутешнi краi.

Опiвднi обiч дороги вони побачили струмок, i Доротi вирiшила перепочити. Із кошика дiстала хлiб i запропонувала першу скибу Опудалу. Але той чемно вiдмовився.

– Я ж бо нiколи не голодний, – сказав вiн, – i в цьому мое щастя, бо рот у мене тiльки намальований, i якщо в ньому зробити дiрку, аби я мiг iсти, то з мене полiзла б солома i я одразу почав би спадати з лиця.

Доротi визнала в цьому слушнiсть, кивнула i з’iла скибку сама, кинувши трохи й песику.

– Розкажiть менi про себе та про тi краi, звiдки вас сюди занесло, – запитав Опудало по обiдi.

І дiвчинка розповiла йому все, що знала про Канзас i про те, яке там усе сiре, додавши, яким вiтром ii занесло до цiеi дивноi краiни Оз.

Опудало уважно вислухав i зауважив:

– Щось я не збагну, з якого дива вам так кортить покинути цю прекрасну краiну, щоб повернутися до того сiрого й посушливого краю, що ви звете Канзас.

– Це тому, що у вас замiсть мiзкiв солома, – пояснила Доротi. – Яким би понурим та сiрим не здавався рiдний край, ми, живi люди, нiзащо не промiняемо його на будь-якi iншi, якими б прекрасними вони не здавалися. Бо немае землi, кращоi за рiдну.

У вiдповiдь Опудало тяжко зiтхнув:

– Авжеж.

Менi цього не збагнути. От якби вашi голови були набитi соломою, як моя, ви всi жили б саме тут, у прекрасних краях, а не в Канзасi. Як же пощастило отому Канзасу, що в ньому мешкають люди з мiзками замiсть соломи.

– Може, ви розповiсте про себе, поки у нас пообiднiй спочин?

Опудало прикро глянув на неi i розповiв ось що:

– Я так мало живу на свiтi, що не знаю, що й розповiсти. Мене ж зробили тiльки позавчора. А що було на свiтi ранiш, про те менi невiдомо.