Чарівник країни Оз

На щастя, приладнавши голову, перше, що зробив господар, – намалював менi вуха, тож я мiг чути, що коiться довкола. Господар спитав сусiда, то були першi слова, що я почув у своему життi: «Ну, i як тобi цi вуха?» – «Щось наче одне вище за iнше», – вiдповiв той. «Ет, пусте, – вiдмахнувся фермер. – Вуха, вони вуха й е». І сперечатися з цим не доводилося. «А тепер перейдемо до очей», – господар намалював менi око. І лишень його домалював, я тут же допитливо зиркнув на нього i почав роздивлятися навкруги з великою цiкавiстю, бо це ж, бачте, було мое перше знайомство зi свiтом.

«Гарне око! – зауважив сусiд, що спостерiгав за майстром. – Блакитне – найлiпший колiр для очей». – «А зроблю-но я лiве око трохи бiльшим», – докинув майстер. В обидва ока я вже став бачити вдвiчi краще. Потiм вiн намалював менi носа та рота. На це я нiчого не зауважив, бо ще не знав, навiщо менi рот. Потiм на мене чекало рiдкiсне задоволення: менi зробили тулуб, доладна-ли ноги та руки, а коли все це з’еднали з головою, я вiдчув справжню гордiсть, бо вiдчув себе уповнi людиною, як i тi, що мене зробили. «Цей парубiйко розлякае яких завгодно гав, – зауважив фермер. – Вiн дуже хвацько виглядае». – «Викапаний сторож», – визнав сусiд, i я погодився з ними. А фермер узяв мене пiд пахву та й вiднiс на кукурудзяне поле, ще й пiдпер високою жердиною. Отам ви мене й знайшли. А господар з приятелем пiшли собi геть, залишивши мене стирчати серед поля. Я вiдчув себе покинутим. І вже хотiв було податися слiдом. Але клята тичка – ноги моi не сягали землi, i я був приречений коротати свiй вiк на палi. Такому життю не позаздриш, бо нiчого було менi згадувати, адже зробили мене зовсiм недавно. Тiльки гави та iнше птаство навiдувалися до поля, та й тi, побачивши мене, одразу ж летiли геть, приймаючи мене за жвакуна; тiльки це i тiшило мене, бо я вiдчував себе поважною особою.

Так тривало аж до того, як почав над моею головою кружляти старий крук. Огледiвши мене з усiх бокiв, вiн примостився у мене на плечi i просто у вухо каркнув: «Невже той фермер гадав, що я клюну на цю жалюгiдну оману? Будь-який поважний крук вiдразу упiзнае розмальований лантух, набитий соломою».

З цими словами вiн примостився на качан, що рiс бiля самих моiх нiг, i заходився дзьобати, неначе мене й немае тут. Незабаром iншi круки теж помiтили, що нiякоi шкоди заподiяти я не можу, тож на поле налетiла цiла зграя. Вiд цього менi стало зовсiм прикро, бо я на власнi очi побачив,  що опудало з мене – нiкудишне.