Чарівник країни Оз

І тiльки старий крук заспокiйливо додав: «От якби тобi розум – ти був би не гiрше за iнших людей, а то й навiть кращий за декого. Глузд – то едина рiч, яку варто мати на цiм свiтi, людина ти чи крук». Тож коли всi круки наiвшись вiдлетiли, я згадав його слова i вирiшив будь-що добути собi дещицю розуму. А тут, як на те, з’явилися ви, зняли мене з палi. А з ваших слiв я вiдразу ж зрозумiв, що менi з вами по дорозi -себто до Смарагдового мiста, де Великий Оз i мае дати менi хоч трохи розуму.

– Дуже сподiваюся, – пiдтримала його Доротi, – бо якщо хтось чогось сильно прагне, то вiн досягае мети.

– Я саме з тих, хто сильно прагне, – вiдповiв Опудало. – Бо знаете, яке це надто неприемне вiдчуття: почуватися бевзем.

– Добре, – кивнула дiвчинка. – Тодi – у путь. – І передала кошик Опудаловi.

Тепер вже вздовж дороги не було жодного паркану, а земля навкруги була неораною та недоглянутою. А надвечiр вони дiсталися великого лiсу, в якому дерева були такi великi й росли так густо, що iх гiлки нависали просто над дорогою iз жовтоi цегли.

– Якщо дорога веде в лiс, – зауважив Опудало, – то вона з лiсу ж i виводить, бо на тому кiнцi дороги на нас чекае Смарагдове мiсто, i ми зi свого шляху не звернемо.

– Це кожному зрозумiло, – кивнула Доротi.

– Авжеж, ось чому i я це розумiю, – вiдповiв Опудало, – аби на те, щоб це зрозумiти, був потрiбен розум, то я б цього збагнути не змiг.

За якусь годину вже смеркло, i вони йшли, що не крок спотикаючись. У сутiнках Доротi взагалi нiчого не бачила, а ось Тото бачив, бо деякi собаки i в темнотi бачать. Опудало ж оголосив, що вночi бачить так само добре, як i вдень. Тому дiвчинка пiдхопила його пiд руку i тепер, хоч i наослiп, але якось простувала далi.

– Як побачите хатину чи якесь затишне мiсце, де можна стати на нiч, – попросила дiвчинка, – то дайте знати, гаразд? Бо що не кажiть, а в темрявi подорожувати втiхи мало.

Незабаром Опудало зупинився.

– Справа вiд дороги бачу житло, – повiдомив вiн. – Рублена хатка, вкрита гiллям. Спробуемо щастя?

– Так, – вiдповiла дiвчинка, – бо я вже ледве ноги пересуваю.

Отож Опудало провiв ii помiж дерев до хатки, Доротi зайшла всередину i в кутку натрапила на купу сухого листя. Вона вiдразу ж упала туди i, пересвiдчившись, що Тото поруч, провалилася в сон.