Чарівник країни Оз

Опудало ж, який не знав, що таке втома, став собi в iншому кутку, терпляче чекаючи, поки настане ранок.

Глава 5. Порятунок Залiзного Лiсоруба

Коли Доротi прокинулася, сонячне промiння пробивалося крiзь густе гiлля, а Тото давно вже весело гасав довкола, ганяючи пташок та бiлочок. Дiвчинка пiдвелася й озирнулася: Опудало все ще терпляче стояв у кутку, чекаючи на неi.

– Треба нам пошукати, чи нема де води, – звернулася Доротi до нього.

– А вода вам для чого?

– По-перше, щоб умитися, бо я вся в пилюцi, а по-друге – напитися, а то без води сухий хлiб в горлянцi застрягне.

– Либонь, людям з плотi дуже марудно, – замислено мовив Опудало. – Треба спати, а ще й пити… А втiм, розумом користатись – варте таких клопотiв.

Вийшовши з хатки, вони никали лiсом, аж поки не натрапили на струмок iз джерельною водою. Доротi напилася, вмилася та поснiдала. Тепер у кошику лишався тiльки окраець паляницi, i Доротi зрадiла нишком, що хоч Опудало обходиться без iжi, бо хлiба вистачить для неi i Тото заледве на один день.

Коли вони вже попоiли i можна було знову повертати на жовту цегляну дорогу, раптом звiдкiлясь неподалiк пролунав здавлений стогiн, аж Доротi налякано стрепенулася.

– Що це? – боязко запитала вона в Опудала.

– Звiдки менi знати, – озвався той, – але, якщо хочете, можемо пiти подивитися.

І тут знов почувся новий стогiн, долинав вiн, здавалося, десь iз глушини, але зовсiм поруч. Вони пiшли туди, але, не ступивши й кiлькох крокiв, Доротi помiтила, як щось зблиснуло в кущах, де крiзь листя прохоплювався промiнь сонця.

Одне з високих дерев було надрубане, i бiля нього iз сокирою над головою, стояв чоловiк… iз жерстi! Голова його, руки й ноги були на шарнiрах-суглобах, приеднанi до тулуба, але стояв вiн цiлковито нерухомо, немов не мiг поворухнутися.

Поки Доротi з Опудалом вражено розглядали його, Тото сердито гавкнув i куснув його за залiзну ногу, та тут же й од-скочив, шкреботнувши зубами.

– Це ви стогнали? – запитала Доротi.

– Еге ж, я, – почула вона у вiдповiдь. – Я стогну тут i кличу на допомогу вже бозна-вiдколи, але нiхто не почув мене i не прийшов на допомогу.

– Чим же я можу вам допомогти? – спiвчутливо запитала дiвчинка, зворушена його тужливим голосом.

– Якби ж менi гарненько змастити моi суглоби… Вони так заiржавiли, що анi рукою, анi ногою я поворухнути не можу.