Чарівник країни Оз

Уявiть: на головах – гостроверхi капелюхи, а по обводу криси звисали маленькi бубонцi, якi милозвучно подзенькували при ходьбi. Капелюхи чоловiкiв були блакитнi, а у жiночки – бiлий, а ще на нiй була бiла мантiя, яка хвилями опадала з рамен. По ii тлу, як на нiчному небi, були розсипанi зiрочки, якi на сонцi ряхтiли, наче тi дiаманти. Чоловiчки були вбранi в усе блакитне, того ж вiдтiнку, що й капелюхи, а на ногах мали до блиску начищенi чобiтки iз закачаними халявками – теж блакитного кольору. Чоловiчки, як здалося Доротi, були десь такого ж вiку, як i дядечко Генрi, бо двое були з бородами.

А от жiночка, поза всяким сумнiвом, була значно старша. Зморшки глибоко поорали ii обличчя, волосся було сиве-сивiсiньке, та й рухалася вона хiба що через силу.

Наблизившись до хатини, на порозi якоi стояла Доротi, чоловiчки затупцяли на мiсцi й почали перешiптуватися, неначе не наважуючись пiдiйти ближче. А от стара жiночка без крихти боязнi пiдiйшла до Доротi, низько вклонилася й приязно мовила:

– Ласкаво просимо до краю Жвакунiв, о найшляхетнiша Чародiйко! Вельми вдячнi тобi, що ти поклала край пануванню Лихоi Вiдьми Сходу й визволила наш народ iз неволi!

Доротi ошелешено слухала слова старенькоi.

Чого це та називае ii чародiйкою, та ще й буцiмто вона поклала край владi якоiсь там Вiдьми? Яка ж вона чародiйка? Вона просто звичайнiсiнька дiвчинка, що невiдь-як опинилася за тридев’ять земель вiд рiдного Канзасу, i взагалi вона нiколи не збиралася когось там позбавляти влади!

Але старенька, вочевидь, чекала на вiдповiдь, отож Доротi не без вагань мовила:

– Ви дуже люб’язнi, але, мабуть, сталася якась помилка.

Нiчому я край не клала…

– Ну, якщо не ти – то твоя хатинка, – посмiхнулася старенька, – а це, зрештою, те саме. Он бачиш? – мовила вона i показала на рiг хатини. – Ото ж ii ноги стирчать з-пiд колоди…

Доротi глянула i злякано зойкнула. І справдi: неподалiк з-пiд великоi балки, що тримала стiну, стирчали ноги, взутi у срiбнi черевички з гострими носаками.

– Ой лишенько! – Доротi у розпачi сплеснула руками. – Невже хатинка впала просто на неi? Що ж тепер

– А що ж тут поробиш? —знизала плечима старенька.

– Але ж хто вона… була? – спитала Доротi.

– Це була, як я й сказала, Лиха Вiдьма Сходу, – вiдповiла старенька. – Багато рокiв вона тримала край Жвакунiв у покорi, щоб тi працювали на неi вдень, вночi. А от тепер вони вiльнi, i всi дуже вдячнi тобi за твою доброту.